Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

вдарить блискавка. Хуліан припустив, що батько не дослухався до її слів. Логічно. Хто міг дорікнути йому за це? Якимось незбагненним чином сни Амаї справдилися. Не менш загадковим було й те, що її принесла громовиця. Він бачив це на власні очі. Коли вони зірвали з неї останні клаптики одягу, то побачили на грудях дуже дивний малюнок — червону блискавку, своєрідне «татуювання», викарбуване вогнем, подарунок богині бур. Також ніхто не розумів, чому її шкіра була крижаною на дотик, якщо її вразило струмом, і чому вона залишилася сухою попри те, що дощ лив цілий день. Трохи згодом знайшовся її собака, і його поява ще більше збила людей з пантелику. Хуліан міг би пояснити їм, що сталося, викласти одну зі своїх теорій, але він не ділився ними з незнайомцями. Звісно, він розповів близьким людям, що з давніх-давен відьми піднімалися до печер богині Марі, лишали пожертви й просили про різні послуги, прагнучи отримати те, чого не давав їм Господь, піти проти волі природи. Особисто він волів би радше змерзнути до кісток, ніж бути чимось зобов’язаним відьмі. Боже збав! Донька Саласара завжди здавалася йому дивною, хоча Хуліан ладен був присягтися, що казав це без злорадства і не відчував антипатії до дівчинки. З представницями цього племені краще не жартувати. Як казала його покійна бабця (а вона була мудрою жінкою), не варто вірити в їхнє існування, але не варто казати, що їх не існує.

Амая лежала на ношах у відділенні інтенсивної терапії. Верхня частина її тіла була прикрита тонким простирадлом. Шкірний покрив — за винятком здертих колін і подряпаних рук — був таким блідим, ніби вона померла і втратила всю кров. Одна медсестра пильнувала за екраном біля ліжка, а друга оглядала її зіниці кожні кілька хвилин.

Енґрасі та Хуан Саласар, тримаючись за руки, слухали лікаря. Обоє дивилися на Амаю крізь скляну перегородку.

— Ми зробимо їй більше аналізів, коли вона отямиться, та все вказує на те, що серйозних ушкоджень немає.

— Чому ж тоді вона ще не прокинулася? — спитала Енґрасі.

— Це величезний виклик для її організму. Тим паче що вона провела стільки годин під зливою, причому більшу частину часу в темряві, — змерзла, самотня, заблукала. Цілком нормально, що таке випробування виснажило її. Кілька днів вона почуватиметься дуже втомленою. Коли нам загрожує серйозна небезпека, мозок використовує всі ресурси з однією-єдиною метою — вижити. Вона геть знесилена.

— Чи правда, що її серце не билося? — продовжувала допитуватися Енґрасі.

— Так, її серце не билося, хоча ми не можемо визначити, скільки часу це тривало. Блискавка генерує потужний електромагнітний імпульс за якусь частку мілісекунди. У десяти відсотків людей, уражених електричним розрядом, зупиняється серце і блокуються дихальні шляхи. Їй пощастило, що жандарми, яких викликали туди, знали, як воскресити її.

Енґрасі затулила рота долонями. Слово «воскресити» розхвилювало її — ніколи в житті вона не відчувала такого переляку. Якщо Амая воскресла, це означало одне: вона була мертва. Її дівчинка померла, і байдуже, скільки часу вона пробула в такому стані — кілька хвилин або кілька секунд. Її дівчинка померла, а вона, знаючи, яка загроза нависла над нею, не змогла захистити її. Ігнасіо й Хосепі мали рацію: треба було вивезти її якнайдалі звідси, знайти місце, де ця долина не дотягнулася би до неї. Збагнувши, що лікар продовжує говорити, Енґрасі перемкнула на нього увагу.

— Вона дуже молода й сильна, тож ми сподіваємося, що травм не залишиться. Однак я маю попередити вас, що іноді спостерігаються судоми, зомління і, найчастіше, амнезія. Більшість людей, які отримали поранення від удару блискавки, не пам’ятають, що з ними сталося до нещасного випадку.

— А цей дивний малюнок на грудях... — з острахом мовив Хуан.

— Опік. Їй пофортунило, що інших немає. Повітря навколо блискавки нагрівається так сильно, що випаровує воду; це пояснює, чому її одяг почасти згорів і вона була повністю сухою, коли її знайшли. Повторюю: хоча цей шрам нагадує татуювання, йдеться про незвичайний опік, що виступив назовні, поки електроенергія пробігала тілом Амаї, змусивши червоні тільця у капілярах піднятися до епідермісу й лишивши дивну позначку, що зветься «фігурою Ліхтенберга». З часом вона потьмяніє.

— Можна нам увійти? — спитала Енґрасі, дивлячись на скло, що відділяло їх від Амаї.

— Так, але по черзі. Разом не можна.

— Іди першим, — вирішила жінка, перевівши погляд на свого брата.

Коли Амая прийшла до тями, вона побачила свого батька, який стояв біля лікарняного ліжка. Бліде лице, мокре після дощу волосся обліпило чоло. Червона лінія окреслювала повіки, що набрякли від сліз. Завваживши, що вона розплющила очі, він турботливо нахилився над нею. На обличчі читалося хвилювання, що поволі змінювалося полегшенням. Цей занепокоєний вираз сповнив її такої пронизливої ніжності, що вона мало не захлинулася у морі емоцій.

— Aita, там було дерево. Дуже особливе. А потім я не знайшла дороги...

— Мовчи, maitia. Відпочивай.

Чисті блакитні очі Амаї блищали від непролитих сліз.

— У лісі хтось був. Іпар не дозволив йому підійти.

Хуан відчув, як спину пройняв озноб, коли він уявив загрози, що нависали над його донькою.

— Все минулося, bihotza. Ти в безпеці й невдовзі одужаєш.

— Мені було дуже холодно. Раптом я побачила будинок.

— Ти натрапила на будинок? — здивувався Хуан.

— Там був чоловік... дуже гарний... та інші.

Хуан напружився. Серце стиснуло лихе передчуття, що мучило його весь день. Її оповідь не подобалася йому.

— Вони були... поганими. Я хотіла увійти й зігрітися, але Іпар не дозволив мені.

Дівчинка широко розкрила очі, неначе згадавши щось важливе.

— Тату, а де Іпар?

Хуан повернув голову вбік. Чорт забирай! Як же йому не хотілося казати їй правду!

— Іпар дуже любив тебе, донечко. Він був хорошим собакою і вірно служив тобі до кінця.

Сльози нестримно потекли її щоками. Амая ледь чутно прошепотіла «ні» і заридала з невимовним сумом та відчаєм. Хуан був приголомшений. Він ніколи не бачив свою дівчинку в такому стані — зазвичай вона тихенько плакала, не привертаючи уваги. Її зітхання і голосіння стривожили медсестер, які хутко прибігли до палати.

— Що ви зробили з нею? — запитала одна з них, суворо позирнувши на Хуана й відштовхнувши його до підніжжя ліжка.

— О господи! Нічого я не робив! — ображено відказав Хуан. — Річ у тім, що. — спробував пояснити він, —