Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Потім чимхутчіш вертайся сюди й заміни другу й четверту свічки в лівому двигуні від маховика. Сінклерові скажи, що за пальне я потім заплачу сам. Нехай або почекають, доки я повернусь, або шукають мене у Фредді. Ти все запам'ятав? Завтра ми виходимо з клієнтом на тарпона.

— Хіба тарпон братиме в таку холоднечу, — сказав Елберт.

— Клієнт вважає, що братиме, — відповів йому Гаррі.

— То, може, взяти більше наживки? — спитав Елберт. — На випадок, якщо її розклюють окуні? їх тут зараз скрізь повно.

— Гаразд, бери більше. Але постарайся обернутися за годину й головне простеж, щоб дозаправили баки.

— Навіщо тобі стільки пального?

— Може, клієнтові заманеться виходити вдосвіта, повертатися поночі,— встигни тоді заправитися.

— А де поділися ті кубинці, що хотіли переправитись?

— Більше не озивалися.

— Ото вигідне діло було б.

— Це теж вигідне. Ну, не барися, рушай.

— Скільки ти мені кладеш?

— П'ять доларів на день, — сказав Гаррі.— Якщо тебе не влаштовує, можеш відмовитися.

— Влаштовує,— сказав Елберт. — Котрі, ти казав, свічки?

— Друга й четверта, рахуючи від маховика, — відповів йому Гаррі.

Елберт кивнув головою.

— Здається, все запам'ятав, — сказав він.

Він сів у машину, розвернувся й від'їхав.

Стоячи в човні, Гаррі добре бачив цегляну будівлю й гранітний портал Першого державного кредитно-ощадного банку. Банк стояв на розі, за якийсь квартал від стоянки човна. Бічного входу Гаррі не бачив. Він глянув на годинник. Кілька хвилин на третю. Він зачийив дверцята машинного люка й виліз на пристань. «Ну, тепер чому бути, того не минути, — подумав він. — Все, що міг, я зробив. Піду тепер побалакаю з Фредді, а потім повернуся й сяду чекати».

Перейшовши пристань, він звернув праворуч і попрямував далі завулком, щоб не проходити повз банк.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Він хотів розповісти Фредді, але не міг. У барі нікого не було, і Гаррі сидів на стільці перед стойкою й поривався все розповісти, та де там. Коли він уже зовсім був набрався духу, то раптом зрозумів, що Фредді нізащо не згодиться. За давніших часів, може, і згодився б, але тепер — нізащо. А може, й тоді не згодився б. Лише тепер, коли він надумав розповісти про все Фредді, йому стало ясно, на що він наражається. «Я міг би залишитися тут, — подумав він, — і тоді нічого не було б. Просто залишитися тут, перепустити кілька чарок, захмеліти — і привіт, ми з вами не знайомі. Щоправда, там, на човні, мій автомат. Але, окрім моєї старої, ніхто не знає, що він мій. Купив я його на Кубі, коли возив туди ці штучки. Ніхто не знає, що я його купив. Можна було б залишитися тут, та й квит. Але як же тоді в дідька жити? На що годувати Марію й дочок? Я не маю грошей, не маю човна, не маю освіти. І хто візьме на роботу однорукого каліку? Все, що в мене є,— це пара отих самих, що без них чоловік стає бабою. Можна залишитися тут, перепустити ще п'ять-шість чарок — і вже буде по всьому. Вже буде запізно. Можна просто пересидіти тут і перечекати, поки все воно прокотиться мимо».

— Налий мені,— сказав він Фредді.

— Хвилиночку.

«Можна було б продати будинок і жити у найманому, доки не підшукаю якоїсь роботи. Але якої? Ніяка робота тобі не світить. Можна зараз піти до банку й попередити, але що я з того матиму? Спасибі. Атож. Спасибі. Спершу кубинські лягаві стріляють у мене тільки через те, що я везу спиртне, стріляють без усякої потреби й відстрілюють мені руку, а потім наші, американські, лягаві одбирають у мене човен. Невже я мушу ще й від дому відмовитися — за спасибі? Ні, дякую. Хай йому біс, — подумав він. — У мене немає вибору».

Йому кортіло розповісти Фредді, щоб бодай одна душа знала, на що він іде. Але розповісти він не міг, бо Фредді затявся б. Він тепер добре заробляє. Дарма, що вдень народу негусто, зате ввечері яблуку ніде впасти, й сидять до другої години ночі. Фредді тепер живе, лиха не знає. Ясна річ, він затнеться. «Доведеться мені впоратися з цим самому, — думав він, — з тим сердегою Елбертом за помічника. Боже, таким нещасним і голодним, як оце сьогодні на пристані, я його ще зроду не бачив. Є конки, котрі скоріше здохнуть з голоду, аніж украдуть. Скільки їх тепер у місті — таких, що в них кишки марш грають. Але ніхто з них сам за себе не постоїть. Вони воліють Щодня потроху здихати з голоду. Вони тільки це й уміють — відколи народилися. Принаймні декотрі».

— Слухай, Фредді,— сказав він. — Я візьму в тебе дві пляшки.

— Чого?

— Бакарді.

— Гаразд.

— Тільки відкоркуй їх. Знаєш, я найняв човен, щоб перевезти на той бік кубинців.

— Так, ти мені казав.

— Я тільки не знаю, коли вони надумають відчалювати — сьогодні ввечері, чи коли. Вони мені не сказали.

— Човен на ходу, — відчалюй хоч зараз. Нічка сьогодні буде добра, море спокійне.

— Я так зрозумів, що їм ще сьогодні, може, заманеться половити рибку.

— На човні є снасть, якщо не потягли пелікани.

— Є, не потягли.

— То щасливої тобі дороги.

— Дякую. Налий-но мені ще одну.

— Чого?

— Віскі.

— Я думав, ти п'єш бакарді.

— Це я питиму, якщо змерзну в дорозі.

— Ти весь час ітимеш за вітром, — сказав Фредді.— Я б і сам залюбки сплавав сьогодні на Кубу.

— Так, нічка має бути гарна. Налий-но мені ще.

Тут до бару ввійшли високий турист і його дружина.

— Ах, кого я бачу! Мій кумир! — сказала вона й сіла на стілець поряд з Гаррі.

Він скинув на неї оком і підвівся.

— Я ще зайду, Фредді,— сказав він. — Піду на пристань, подивлюся, чи не зібралися мої клієнти рибалити.

— Ах, не йдіть, — сказала дружина. — Будь ласка, не йдіть.

— Ви мене смішите, — сказав їй Гаррі й вийшов.

Вулицею ішов Річард Гордон; він простував до великого особняка подружжя Бредлі. Він сподівався, що місіс Бредлі вдома сама. Вона й справді була сама. Місіс Бредлі колекціонувала письменників так само, як їхні книжки, але Річард Гордон цього ще не знав. Що ж до його дружини, то вона простувала понад пляжем додому. Вона так і не зустріла Джона Макуолсі. А втім, може, ще й зустріне, коли той проходитиме повз її будинок.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Елберт був уже на човні, баки були дозаправлені.

— Я запущу двигуни, перевірю, як ті два циліндри, — сказав