Читати книгу - "Метелик"

363
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Метелик" автора Анрі Шарр'єр. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 142 143 144 ... 172
Перейти на сторінку:
обминути селище Куру. Не сумнівайтеся, я проведу вас до Ініні.

— Я покладаюсь на тебе. Веди мене дорогою, яку вважаєш найбезпечнішою.

Тепер ми пробираємося джунглями повільніше, але, відколи відійшли від стежки, негр почувається вільніше. Він уже не так пітніє, обличчя в нього не таке наморщене. Здається, він заспокоївся.

— Слухай, Жане, ти мене наче вже не так боїшся?

— Еге ж, пане Метелику. Коли вам дуже небезпечно йти понад стежкою, то й мені небезпечно.

Ми наддаємо ходи. Негр не дурний, він не відривається від мене більше ніж на три-чотири кроки.

— Зупинись, я хочу скрутити цигарку.

— Візьміть, ось коробка «Голуаз».

— Дякую, Жане, ти добрий хлопець.

— Це правда, я дуже добрий. Розумієте, я католик, і мені боляче дивитися на те, як білі наглядачі поводяться з каторжанами.

— Ти бачив їх багато? І де?

— У лісовому таборі Куру. Не можна дивитися без співчуття, як вони помирають повільною смертю, підточувані тяжкою роботою на лісорозробках, гарячкою й дизентерією. На островах вам живеться краще. Я вперше бачу засланця при такому чудовому здоров’ї, як у вас.

— Так, на островах краще.

Ми сідаємо на короткий час на товсту гілляку. Я пропоную йому одну з його бляшанбк молока. Він відмовляється взяти її, воліє жувати м’якуш кокосового горіха.

— Твоя жінка молода?

— Так, їй тридцять два роки. А я маю вже аж сорок. У нас п’ятеро дітей — три дівчинки й два хлопчики.

— Ти добре заробляєш?

— Я непогано зводжу кінці з кінцями завдяки трояндовому дереву. Дружина моя пере й прасує білизну для наглядачів. Це теж неабияка підмога. Ми люди дуже бідні, але їмо досхочу, і всі діти ходять до школи. В них є в що взутися.

Бідолашний негр вважає, що коли його діти мають взуття, то в нього все гаразд. Він такого самого зросту, як і я, в його негритянському обличчі нема нічого неприємного. Навпаки, ясні очі свідчать, що він людина, сповнена чеснот, які роблять йому честь, — трудар, добрий батько, добрий чоловік і добрий християнин.

— А ви, Метелику?

— Я, Жане, намагаюсь знову ожити. Похований живцем десять років тому, я весь час прагнув утекти, щоб колись стати вільним, як ти, мати дружину та дітей і навіть по— думки нікому не зробити зла. Ти сам сказав, що каторга робить людину пропащою, отже, кожен, хто поважає себе, мусить вибратися з тієї твані.

— Я чесно допоможу вам у цьому. Ходімо.

Ліан добре орієнтується в джунглях, ні разу не збивається з дороги й нарешті приводить мене до табору індокитайців. Вже пізній вечір. Здалеку долинає стукіт, але світла ми не бачимо. Жан пояснює мені: щоб підійти до самого табору, треба минути одну-дві сторожові будки. Ми вирішуємо заночувати в лісі.

Я помираю від утоми, але заснути боюся. А що, як я помиляюсь у негрові? Що, як він тільки прикидається ягням і при нагоді схопить рушницю й уколошкає мене? Тоді він матиме подвійний виграш: і мене спекається, і одержить винагороду за те, що застрелив утікача.

Так, Жан чоловік розумний. Не зволікаючи, він мовчки вкладається спати. Я хочу зв’язати негра, але потім мені спадає на думку, що коли я міцно спатиму, він обережно перетре мотузок, і я навіть нічого не почую. Тож мені не слід засинати. Я не повинен довіряти людині, яка, цілком імовірно, має мене за розбійника.

Ніч видається темна. Негр лежить за два кроки від мене, і я бачу лише білясті підошви його босих ніг. Джунглі мають притаманні їм нічні звуки — невпинне завивання мавпи з великим зобом. Цей її хрипкий і могутній крик чути за кілька кілометрів. Він багатозначний, бо коли він розмірений, то це означає, що вся зграя мавп може спокійно Їсти чи спати. Він не засвідчує ні страху, ні небезпеки, отже, поблизу нема ні хижаків, ні людей.

Згорнувшись у клубок, я боровся зі сном, час від часу прикладаючи до тіла запалену сигарету. А особливо мені допомагає долати сон хмара москітів, які мовби прагнуть висмоктати з мене всю кров. Я міг би рятуватись від них, намастивши себе слиною з тютюном. Якщо я намащуся цією рідиною з нікотином, то прожену від себе москітів, але без них, відчуваю, можу заснути. Тож мені слід тільки побажати, аби ці москіти не були носіями пропасниці або жовтої гарячки.

Ось я вибрався, мабуть тимчасово, з «шляху занепаду». Коли я став на нього, мав двадцять п’ять років. Це було 1931 року. А зараз 1941 рік. Уже минуло десять літ. 1932 року бездушний прокурор Прадель зумів з допомогою безжальної і антигуманної обвинувачувальної промови кинути мене, молодого й дужого, в цю безодню, якою є каторга, в яму, повну липкої рідини, що мала повільно всмоктувати в себе й зрештою цілком проковтнути. Нарешті мені пощастило успішно здійснити першу частину втечі. Я піднявся з дна цієї ями й сиджу на її узбіччі. Я повинен докласти всієї своєї енергії і всього розуму, аби довести до кінця її другу частину.

Ніч тягнеться довго, але очей я так і не склепив. І ні на мить не випустив з рук рушниці. Я задоволений собою, бо не капітулював перед утомою, не поставив на карту свободу. Дух виявився сильнішим за матерію, і я вітаю себе з перемогою, коли чую перші крики птахів, що сповіщають світанок. Ці провісники є прелюдією інших ранкових звуків, на які не доводиться довго чекати.

Негр потягається, сідає й розтирає собі ноги.

— Доброго ранку! Ви не спали?

— Ні.

— Дарма, я ж вам казав: мене нічого боятися. Я чесно взявся допомогти вам.

— Дякую, Жане. У джунглях скоро розвидниться?

— Десь через годину. То тільки птахи прокидаються задовго до світанку. А ми його побачимо аж через годину. Дайте мені свого ножа, пане Метелику.

Я даю йому ножа не вагаючись. Він ступає кілька кроків і зрубує якусь соковиту рослину. Чималий шматок її стебла Жан дає мені, а решту лишає собі.

— Посмокчіть сік, а тоді протріть обличчя.

Я погамовую цією дивною рослиною спрагу і вмиваюся нею. Аж ось і світанок. Я припалюю сигарету, і ми з Жаном куримо. Потім рушаємо в дорогу. І аж ополудні, перебрівши не одну намулисту калюжу й нікого не зустрівши, Ми підходимо до самого табору Ініні.

Перед нами — справжня дорога, що веде до табору. Вздовж цієї широкої просіки тягнеться вузькоколійка.

— Тут індокитайці тягають вагонетки, — каже негр. — Ті вагонетки зчиняють такий гуркіт, що його чути дуже далеко.

Ми спостерігаємо за однією такою вагонеткою, яка проїздить; на

1 ... 142 143 144 ... 172
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метелик"