Читати книгу - "Метелик"

Дорогою часто проходять люди. Вони несуть на собі диких свиней, мотки ліан, паки листя кокосових пальм. Здається, всі ці люди простують до табору. Жан каже мені, що в них є багато приводів ходити в джунглі: полювати дичину, збирати ліани для плетіння меблів, рвати листя з кокосових пальм, з якого виготовляються мати, що ними прикривають овочі на городах, захищаючи їх від немилосердного сонця, ловити метеликів, мух, зміїв тощо. Деяким індокитайцям, що виконали свою роботу, адміністрація табору дозволяє виходити на певний час у джунглі. Але не пізніше, ніж о п’ятій вечора, вони повинні повернутися до табору.

— Ось тобі, Жане, п’ятсот франків і твоя рушниця. Я лишаюся з ножем і тесаком. Можеш іти. Дякую. Хай Бог краще від мене заплатить тобі за те, що ти допоміг нещасній людині. Ти повівся чесно, ще раз дякую тобі. Сподіваюся, коли розповідатимеш про все це своїм дітям, то скажеш їм: «Цей каторжанин видався мені порядною людиною, і я не шкодую, що допоміг йому».

— Пане Метелику, вже пізно, мені не варто вирушати в дорогу на ніч. Потримайте в себе рушницю, я залишуся з вами до завтрашнього ранку. Коли хочете, я зупиню будь-якого індокитайця й скажу йому, щоб він попередив Кюїк-Кюїка. Мене тут не так боятимуться, як білого втікача. Дозвольте мені вийти на дорогу. Я не викличу підозри в жодного наглядача. Я скажу йому, що мене прислала сюди кайєннська деревообробна фірма «Сімфор’єн» робити зарубки на трояндових деревах. Повірте мені.

— Тоді візьми рушницю, бо вони здивуються, побачивши в джунглях неозброєну людину.

— І справді.

Жан виходить на дорогу. Я маю свиснути, коли з’явиться індокитаєць, на якого впаде мій вибір.

— Добридень, — вітається до Жана ламаною французькою старий індокитаєць із банановим стеблом на плечі.

Я свищу, бо старий припав мені до вподоби.

. — Добридень. Стій, я балакати з тобою.

— Чого хотіти, добродію? — зупиняється індокитаєць.

Вони розмовляють хвилин п’ять. Я не чую їхньої розмови.

Проходять ще двоє індокитайців, несучи насаджену на жердину велику лань. З негром вони не вітаються, але кажуть по-своєму кілька слів землякові, і той їм щось відповідає.

Жан веде старого до джунглів. Вони підходять до мене. Індокитаєць подає мені руку:

— Ти фруфру? (Ти втік?).

— Еге ж.

— Звідки?

— З острова Дьябль.

— Добре, — сміється старий і дивиться на мене очима, довкола яких залягло безліч зморщок. — Добре. Як звати?

— Метелик.

— Я тебе не знати.

— Я друг Шана, брата Кюїк-Кюїка.

— А, добре! — І він ще раз простягає мені руку. — Чого ти хотіти?

— Попередити Кюїк-Кюїка, що я його тут чекаю.

— Це зробити неможливо.

— Чому?

— Кюїк-Кюїк украсти в начальника табору шістдесят качок. Начальник хотіти вбити Кюїк-Кюїка, а Кюїк-Кюїк фруфру.

— Коли?

— Два місяці тому.

— Подався в океан?

— Не знаю. Я йти до табору поговорити з близьким другом Кюїк-Кюїка, він усе вирішувати. А ти чекати тут. Я повернутися цієї ночі.

— О котрій годині?

— Не знаю. Але я принести тобі їсти й сигарети, а ти розпалювати тут вогонь. Я насвистувати «Маделона»[22]. Коли ти почути, вийти на дорогу. Зрозумів?

— Зрозумів.

Він іде від нас.

— Що ти думаєш про нього, Жане?

— Ще нічого не втрачено. Якщо хочете, повернемося до Куру. Там я дістану вам човна, вітрило, харчі, і ви попливете в океан.

— Жане, мені пливти дуже далеко. Самому це не під силу. Дякую за пропозицію. Може, в крайньому разі я й пристану на неї.

Індокитаєць дав нам чималий шматок пальмової капусти, і ми їмо її. Це справжній делікатес із присмаком лісових горіхів. Тепер Жан стоятиме на чатах, я довіряю йому. Я змащую собі тютюновим розчином обличчя й руки, бо починають кусати москіти.

— Метелику, «Маделона»! — будить мене Жан.

— Котра година?

— Вже пізно. Мабуть, дев’ята.

Виходимо на дорогу. Ніч дуже темна. Той, що насвистує «Маделону», наближається до нас, і я й собі свищу. Він уже зовсім близько, я навіть відчуваю його, але ще не бачу. І далі насвистуючи, ми сходимось. Виявляється, їх троє. Кожен із них торкається мене рукою. Незабаром зійде місяць.

— Спочатку поїж, а тоді розповідатимеш, — каже один з індокитайців — судячи з його мови, освічений.

Ми з Жаном їмо дуже гарячий овочевий суп. Від нього ми зігріваємось, але решту супу вирішуємо залишити на потім. Гарячий солодкий чай має присмак м’яти.

— Ти близький друг Шана?

— Так, він порадив мені знайти Кюїк-Кюїка і втікати далі разом з ним. Я вже один раз був утік дуже далеко, аж до Колумбії. Я непогано вмію плавати в морі, тому Шан хоче, щоб я взяв з собою його брата. Шан вірить мені.

— Дуже добре. Яке в Шана татуювання?

— На грудях дракон, а на лівій руці три цятки. Шан сказав мені, що ті цятки — ознака того, що він був одним із ватажків бунту в Пуло-Кондорі. Його товариша, який теж очолював бунт, звати Ван Хюе. Йому відрубали руку.

— Це я, — каже освічений індокитаєць. — Ти й справді Шанів друг, отже, й наш друг. Тоді слухай. Кюїк-Кюїк ще не подався в океан, він не вміє правити човном. До того ж він сам. Кюїк-Кюїк тепер у джунглях за десять кілометрів звідси. Випалює деревне вугілля. Друзі продають вугілля й віддають йому гроші. Коли він збере вдосталь грошей, то купить човна й знайде собі когось такого, хто згодиться разом із ним поплисти в океан. Там, де переховується Кюїк-Кюїк, йому ніщо не загрожує. Ніхто не може пробратися на той острівець, бо навколо нього рухлива тванюка. Вдосвіта я прийду по тебе й відведу до Кюїк-Кюїка. Ходіть зі мною.

Ми йдемо по узбіччю дороги, бо місяць уже підбився високо й надворі стало так ясно, що виразно все видно на відстані п’ятдесяти метрів. Коли ми приходимо до певного місця в лісі, він каже мені:

— Спускайся під міст і спи там, а я прийду по тебе завтра вранці.

Ми тиснемо один одному руки, і вони покидають мене. Тепер вони йдуть не ховаючись. Якщо їх заскочать наглядачі, то вони скажуть, що ходили дивитися на капкани, які поставили вдень у джунглях. Жан каже мені:

— Метелику, тобі не слід тут спати. Ти повинен спати в джунглях, а тут спатиму я. Коли він прийде, я тебе покличу.

— Розумію.

Я