Читати книгу - "Метелик"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Метелик" автора Анрі Шарр'єр. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 144 145 146 ... 172
Перейти на сторінку:
заходжу в джунглі і, викуривши кілька сигарет, добре наїдений, засинаю.

Ван Хюе приходить ще до світанку. Щоб виграти час, ми йтимемо, поки розвидниться. Швидко простуємо хвилин п’ятнадцять. Та раптом займається на день, і вдалині вже чути гуркіт вагонетки. Ми ховаємося в джунглі.

— Прощавай, Жане! Дякую за все, і хай тобі щастить.

Я насилу вмовляю його взяти п’ятсот франків. Він пояснив мені, як — у тому разі, коли мене спіткає невдача у взаєминах з Кюїк-Кюїком, — підійти до його села, обійти його й податися на ту стежку, де ми зустрілися. Йому доводиться ходити нею двічі на тиждень. Я тисну руку цьому благородному гвіанському негрові, і він вибігає на дорогу.

— Ходімо, — каже Ван Хюе, заглиблюючись у джунглі. Він орієнтується в них добре, до того ж тут вони не дуже густі, і ми йдемо швидко. Він не рубає своїм тесаком гілок і ліан, що стоять йому на дорозі. Він їх розгортає руками.

Кюїк-Кюїк

Менш ніж за три години ми вже біля вкритого лататтям болота. Простуємо берегом.

— Будь обережний, не ступи ненароком у твань, а то вже не виберешся, — попереджає мене Ван Хюе, побачивши, що я спіткнувся.

— Гаразд, я ступатиму слідом за тобою.

Перед нами, за якихось метрів сто п’ятдесят, острівець. Над ним здіймається дим-він, певне, валує з ями для випалювання вугілля.

Я помічаю каймана — лише очі його визирають з болота. Чим же харчується цей крокодил у твані?

Пройшовши з кілометр понад цим багнистим ставком, Ван Хюе зупиняється й на все горло заводить своєю мовою пісню. На березі острівця з’являється чоловік. Він низенький, у самих шортах. Індокитайці починають розмову. Вона триває довго, і мені вже уривається терпець, коли, зрештою, вони замовкають.

— Ходімо, — каже Ван Хюе.

Ми повертаємося берегом назад.

— Усе гаразд, це друг Кюїк-Кюїка. Кюїк-Кюїк пішов на полювання, незабаром повернеться. Треба трохи зачекати.

Ми сідаємо. Не минає й півгодини, як приходить Кюїк. Це низенький сухорлявий жовтошкірий чоловік з розумними щирими очима.

— Ти друг мого брата Шана?

— Так.

— Гаразд. Можеш іти, Ван Хюе.

— Дякую, — каже Ван Хюе.

— Постривай, на ось куріпку.

— Ні, дякую.

Ван Хюе тисне мені на прощання руку.

Кюїк-Кюїк веде мене за собою. Попереду нього йде порося, за яким він ступає слід у слід.

— Будь обережний, Метелику. Якщо бодай на крок збочиш, тебе засмокче болото. Коли що, ми навіть не зможемо допомогти один одному, бо обидва потопимося. Тут болото рухливе, тому перехід щоразу в іншому місці. Але порося завжди його знаходить. Тільки один раз мені довелося шукати переходу два дні…

І справді, чорне порося, принюхуючись, іде в болото. Індокитаєць щось каже йому своєю мовою. Мене вражає те, що тварина слухається його, мов собака. Кюїк-Кюїк роздивляється, і я теж вражено вибалушую очі. Порося переходить на той бік, ні разу не застрягши бодай на кілька сантиметрів. Мій новий друг хутенько й собі простує за ним, кинувши мені:

— Ступай у мої сліди. Треба поспішати, бо поросячі сліди швидко запливають.

Ми переходимо до острівця без труднощів. Багнюка не сягає мені вище кісточок.

Порося робить один чималий гак, потім другий — загалом понад двісті метрів. Мене градом обливає піт. Я не просто злякався — мене всього охопив жах.

Я питаю себе, чи не судилося й мені загинути так, як загинув Сільвен. Він знову постає в моїй уяві, я виразно бачу його постать, що вгрузає в болото, але Сільвенове обличчя чомусь видається мені таким схожим на моє. Як мене вражає цер перехід! Я не зможу його забути!

— Дай руку. — І Кюїк-Кюїк, цей чоловік із самих кісток і шкіри, допомагає мені вибратися на берег.

— Сюди, друже, людолови по нас не прийдуть.

— О, будь певний! — відповідаю я.

Ось ми й на острівці. У горлі мені дере від диму. Я кашляю. Дим підіймається з двох ям, де випалюють вугілля. Тут москіти нам не загрожують. Над хижкою, зведеною із сплетеного в коси листя й накритою листям, вітер підхоплює клуби диму. Перед дверима хижки стоїть той самий низенький індокитаєць, якого я бачив до приходу Кюїка.

— Добридень, Муше.

— Розмовляй з ним по-французькому, а не місцевою говіркою. Це друг мого брата.

Індокитаєць, на зріст як пів-європейця, міряє мене очима з ніг до голови. Потім, задоволений оглядом, подає руку й усміхається беззубим ротом.

— Заходь і сідай.

У хижці досить чисто. У великій каструлі на вогні щось вариться. Під стіною стоїть єдине ліжко заввишки з метр, сплетене з гілок.

— Допоможи мені сплести й для нього ліжко, щоб він мав на чому спати цієї ночі.

— Гаразд, Кюїк-Кюїк.

Не минає й години, як я вже маю ліжко. Індокитайці накривають на стіл, і ми їмо смачнющий суп і рис із м’ясом та цибулею.

Товариш Кюїк-Кюїка збуває його вугілля. Він тут не живе, і, коли споночіє, ми з Кюїк-Кюїком залишимося на острівці самі.

— Це правда, я покрав у начальника табору всіх качок, і мені довелося тікати.

Ми сидимо один проти одного, наші обличчя час від часу освітлює полум’я невеличкого багаття. Розмовляючи, ми намагаємося краще взнати й зрозуміти один одного.

Обличчя в Кюїк-Кюїка не зовсім жовте. Засмагши під сонцем, воно втратило свою природну жовтизну. Коли він розмовляє, його блискучі очі дивляться з-поміж густих зморщок просто тобі в обличчя. Кюїк-Кюїк курить довгі сигари, що їх він сам згорнув з чорного тютюну.

Я курю цигарки, які скручую з рисового паперу, — його приніс однорукий.

— Я втік три місяці тому, бо господар качок хотів мене вбити. Найгірше те, що я програв дві ставки — не тільки гроші, виторгувані за качки, а й за вугілля, випалене у двох вугляркях.

— Де ти граєш?

— У джунглях. Щоночі туди приходять грати індокитайці з табору Ініні та вільновідпущеники з «Водоспаду».

— Ти вирішив податися в океан?

— Я тільки про це й мрію. Коли продаю своє вугілля, думаю лише про те, щоб купити човна й знайти товариша, який умів би ним правити. За три місяці я матиму вдосталь грошей, ми зможемо придбати човна й вирушити в море.

— Кюїк-Кюїк, я маю гроші. Ми не чекатимемо, поки ти заробиш гроші на човен.

— Тоді гаразд. Тут неподалік один негр-лісоруб продає добрий човен.

— Ти бачив той човен?

— Так.

— Я теж хочу його побачити.

— Завтра я зустрінуся з Шоколадом — так прозивають того негра. Розкажи мені, Метелику, як ти втік. Я гадав, з острова Дьябль не можна втекти. А чому мій брат Шан не втік

1 ... 144 145 146 ... 172
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метелик"