Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Ще хочеш? — Батько взяв ніж і потягся до пирога,

— Ні,— відказав Нік.

— З'їж іще шматок.

— Ні, більш не хочу.

Батько прибрав зі столу.

— Де саме в лісі вони були?

— За стійбищем.

Нік не підводив очей від тарілки, Батько сказав:

— Ішов би ти спати, Ніку.

— Іду.

Нік пішов у свою кімнату, роздягся і ліг у ліжко. Він чув, як батько ходив по вітальні. Нік лежав, уткнувшись обличчям у подушку.

«Вона розбила моє серце, — думав він. — Коли мені так боляче, то серце й справді має бути розбите».

Згодом він почув, як батько загасив лампу й пішов до своєї спальні. Знадвору долинав шелест вітру у верхівках дерев, а крізь сітку на вікні тягло холодом. Нік довго лежав, не підводячи обличчя з подушки, аж поки Пруді пішла йому з думок і він урешті заснув. Прокинувшись серед ночі, він почув, як надворі гуде вітер між дерев, а хвилі озера шумливо набігають на берег, — і знову заснув. Уранці бурхав скажений вітер, на озері високі хвилі гучно вдаряли в пісок, а він прокинувся і довго лежав у ліжку, перше ніж згадав, що серце його розбите.

КАНАРКА ДЛЯ ДОЧКИ

Поїзд промчав повз довгий червоний будинок з садком та столиками в затінку чотирьох великих пальм. По другий бік залізниці було море. Потім колія пішла виярком у рудому камені та глині, і море видніло тільки вряди-годи— далеко внизу, між скелями.

— Я купила її в Палермо, — сказала американка. — Нас пустили на берег тільки на годину, було це в неділю вранці. Чоловік, що продавав її, хотів, щоб йому заплатили доларами, і я дала йому півтора долара. А вона таки гарно співає.

У поїзді було дуже жарко, і в нашому спальному купе також. У спущене вікно не долинало ані повіву вітерця. Американка запнула завіску, і моря не стало видно, навіть і вряди-годи. З другого боку були засклені двері, за ними коридор і спущене вікно, за вікном — припалі пилом дерева, лискуча асфальтована дорога та рівні розлогі виноградники, а ще далі — сірі кам'янисті узгір'я.

Показався дим і багато високих димарів — починався Марсель. Поїзд збавив швидкість і однією з численних колій під'їхав до вокзалу. Він стояв у Марселі двадцять п'ять хвилин, і американка купила «Дейлі мейл» та пляшку мінеральної води. Вона трохи погуляла по перону, проте далеко від свого вагона не відходила, бо в Канні, де зупинка була на дванадцять хвилин, поїзд рушив без сигналу і вона ледь устигла вскочити у вагон. Американка була глухувата й не знала напевне, чи сигналу таки не давали, чи, може, вона просто не чула?

Поїзд від‘їхав від марсельського вокзалу, і тепер за вікном були не лише розгалуження колій та фабричні димарі,— озирнувшись назад, можна було побачити й саме місто, і гавань із скелями вдалині, і відблиски призахідного сонця на воді. У вечірніх сутінках поїзд поминув селянський будинок, що горів серед поля. Край дороги стояли машини, довкола розкидані були сінники, подушки та інше хатнє добро, винесене з будинку. Подивитись на пожежу зібралося чимало людей.

Коли зовсім посутеніло, поїзд прибув у Авіньйон. Пасажири заходили й виходили. Французи, що поверталися до Парижа, купували в кіоску свіжі французькі газети. На пероні стояли солдати-негри. Вони були в коричневій уніформі, високі на зріст, і обличчя їхні лисніли у світлі електричних ліхтарів. Обличчя ті були дуже чорні, а самі негри такі височенні, що вікна вагонів були нижче од їхніх очей. Поїзд рушив з Авіньйона і негри лишилися на платформі. З ними був низенький сержант, білий.

У нашому спальному купе провідник відкинув від стіни три полиці і застелив їх. Уночі американка не спала, бо поїзд був rapide[81] і мчав чимдуж, а вона боялася швидкої їзди в темряві. Полиця американки була поряд з вікном. Канарку з Палермо, у клітці, накритій полотнинкою, сховали від протягу в закуток біля дверей умивальні. За скляними дверима купе цілу ніч світилася синя лампочка, поїзд мчав шалено, а американка лежала з розплющеними очима й чекала катастрофи.

Вранці поїзд уже наближався до Парижа. Американка вийшла з умивальні свіжа, бадьора й по-американському моложава— дарма що цілу ніч не спала; вона зняла з клітки покривальце й повісила її на осонні, а сама пішла снідати у вагон-ресторан. Коли вона повернулася в купе, полиці вже були прихилені до стіни, і знову можна було сидіти, канарка обтрушувала пір'ячко, гріючись на сонці, що світило у спущене вікно, а поїзд під'їжджав усе ближче до Парижа.

— Вона любить сонечко, — сказала американка. — Ось іще трохи — і заспіває.

Канарка обтрусилась і почала чистити пір'я.

— Я завжди любила пташок, — провадила далі американка. — Оце везу її додому своїй доньці… О, слухайте — вже співає!

Канарка защебетала, і пір'ячко в неї на шийці настовбурчилось; тоді вона похилила голівку й знову застромила дзьоб у пір'я. Поїзд переїхав міст через річку і мчав тепер чистим, дбайливо доглянутим лісом. Ось уже за вікном замиготіли паризькі передмістя. Там їздили трамваї, а на стінах, звернених до залізниці, були великі рекламні оголошення: «Бель Жар-діньєр», «Дюбоне», «Перно». Все, що минав поїзд, мало свіжий вранішній вигляд, наче ще до сніданку.

Кілька хвилин я не дослухався до розмови американки з моєю дружиною.

— А ваш чоловік теж американець? — спитала вона.

— Так, — відказала дружина. — Ми обоє американці.

— А я думала, ви англійці.

— Ні, що ви.

— Це, мабуть, тому, що я ношу шлейки, — сказав я. Хотів був сказати «підтяжки», та в останню мить замінив їх на «Шлейки», щоб було більш по-англійському.

Та американка не почула мене. Вона була таки справді глухувата й розуміла мову з губів, а я в цей час дивився не на неї, а у вікно. Тож вона й далі розмовляла з моєю дружиною.

— Я така рада, що ви американці. З американців виходять найкращі чоловіки, — казала вона. — Ви знаєте, через це ми й виїхали з Європи. У Веве моя донька закохалася. — Вона трохи помовчала. — Вони кохали одне одного просто-таки шалено. — Вона знов помовчала. — Певне ж, я забрала її звідти.

— І вона вже забула його? — спитала дружина.

— Та, мабуть, ні,— відказала американка. — Вона й досі нічого не їсть і майже не спить ночами. Я роблю все, що тільки можу, але її ніщо не цікавить. Вона до всього збайдужіла. Але не могла ж я дозволити, щоб вона вийшла заміж за чужинця. —