Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Конан дивився на те, що відбувалося, як зачарований, але, почувши за спиною якийсь шерех, миттєво обернувся, здійнявши над головою меч, — і застиг, розкривши від здивування рота.

Недавній безпорадний полонений рослини підіймався з підлоги, уважно дивлячись на Конана. Його очі, що палали гарячковим вогнем на виснаженому обличчі, вже не були тупими й безтямними, з лиця зникав вираз безумства. Голова цієї людини — а в тому, що це людина, сумнівів більше не залишалося — була вузькою, проте правильної форми, високий лоб свідчив про неабиякий розум, тонкі риси обличчя, струнка постать, маленькі кисті рук і вузькі стопи ніг вказували на його аристократичне походження.

Перші ж його слова, вимовлені котхійською мовою, невимовно вразили Конана:

— Який тепер рік?

— Сьогодні десятий день місяця Юлук, року Газелі, — відповів розгублено кімерієць.

— О Іштар! — вигукнув незнайомець. — Десять років!

Він провів рукою по чолу і потрусив головою, немов намагався позбавитися прилиплої до неї павутини.

— Усе як у тумані… Що ж, після стількох років абсолютної пустки важко чекати, що мозок негайно включиться в роботу. Скажи мені, хто ти?

— Я Конан, уродженець Кімерії, тепер — король Аквилонії.

Незнайомець явно здивувався.

— Он як? А куди подівся Нумедідес?

— Я задушив його просто на трбні тієї ночі, коли захопив палац.

Нотка наївної гордості в голосі кімерійця викликала усмішку на губах незнайомця.

— Пробачте мені, Ваша Величносте. Я маю перш за все подякувати вам за послугу, яку ви мені надали. Я відчуваю себе зараз як людина, що зненацька прокинулася від жахливого сну, більш глибокого, ніж сама смерть, але розумію, що зобов’язаний вам свободою. Проте, скажіть мені, чому ви перерубали стовбур лози Ятга замість того, щоб вирвати з корінням?

— Я давно засвоїв, що не слід чіпати руками те, чого не розумієш, — відповів Конан.

— Ви маєте рацію, Ваша Величносте. Якщо навіть вам удалося б витягнути коріння, то на них виявилися б такі речі, з якими і ваш меч не впорався б, бо коріння Ятга було занурене в пекло.

— Але хто ти такий? — запитав нарешті Конан.

— Мене звуть Пеліас.

— Як?! — вигукнув король. — Той самий Пеліас-чорнокнижник, суперник Тзота-ланті, що безслідно зник десяток років тому?

— Як бачите, не зовсім безслідно, — кисло посміхнувшись, відповів Пеліас. — Тзота вважав за краще зберегти мені життя, але закував у кайдани страшніші, ніж іржаве залізо. Він заточив мене тут з цією мерзенною рослиною, насіння якої, занесене на Землю крізь безодню чорного космосу з Ятга Проклятого, лише в пеклі знайшло для себе ґрунт, щоб укорінитися. Коли ця диявольська лоза стиснула мене в своїх огидних обіймах і висмоктала душу, я забув усі закляття. Вдень і вночі вона висушувала мій мозок, поки він не став порожнім, як тріснута чашка. Десять років! О Іштар, допоможи мені!

Конан стояв, не в силах вимовити жодного слова, стискаючи в одній руці смолоскип, у другій — руків’я меча. Людина, що стояла перед ним, з’їхала з глузду — кімерієць не сумнівався в цьому, хоча безумство ніяк не проявлялося у чорних очах мага, що спокійно спостерігав за ним.

— Скажіть, Тзота-ланті в Хоршеміші? — запитав раптом чорнокнижник. — Утім, гаразд, не відповідайте. У мені прокидаються знов магічні сили, і я читаю у вашому мозку про велику битву, про короля, що потрапив у віроломно розставлену пастку, бачу Тзота-ланті, який галопа скаче до річки Тібор, бачу поряд із ним Страбонуса й короля Офіру. Тим краще, я ще не ризикнув би зустрітися з Тзота-ланті віч-на-віч. Необхідний якийсь час, аби повністю відновити сили і знову стати могутнім. Ходімо звідси, потішимо душу й тіло келихом благородного вина…

Конан махнув із досадою зв’язкою ключів.

— Ґрати зовнішніх дверей замкнуті, а їх можна відкрити тільки з того боку. Чи немає іншого виходу з цього клятого лабіринту?

— Є один, але я вважав би за краще ним не користуватися, бо він веде вниз, а не вгору, — відповів, сміючись, Пеліас. — Не варто сумувати передчасно. Ходімо подивимося на ці ґрати.

Сказавши це, маг попрямував у тунель. Його ноги, здерев’янілі від довгої бездіяльності, підгиналися на кожному кроці, але мало-помалу хода набувала впевненості. Ідучи за ним, Конан неохоче вимовив:

— Тут коридором час від часу повзає величезна змія. Чи не запросить вона нас на вечерю?

— Я знаю про неї, — відповів похмуро Пеліас. — І я свого часу був змушений дивитися, як вона пожирала одного за одним десятьох моїх учнів. Її звуть Сатха, вона улюбленка Тзота-ланті.

— Скажи, Тзота велів видовбати ці тунелі спеціально для того, щоб було де тримати цих огидних монстрів?

— Тзота тут ні до чого. Коли три тисячі років тому засновник Хоршеміша, король Коссус П’ятий, наказав звести королівський палац на вершині цієї гори, то будівельники, розчищаючи місце для льохів, наткнулися на замурований коридор. Розламавши стіну, вони знайшли ці катакомби. Проте великого візиря, що насмілився спуститись у підземелля, спіткала така страшна доля, що король наказав знову замурувати вхід до нього. Усім було оголошено, що візир випадково впав у колодязь, — але підвали й льохи засипали, а через деякий час і сам король перебрався в новий, побудований у долині, палац. Але й звідти він одного разу втік у паніці, коли знайшов якийсь чорний пил, розсипаний по мармуровій підлозі своєї спальні. Король негайно покинув Хоршеміш і поїхав на схід королівства, де й побудував собі нову столицю. Палац на горбі спустів, потім занепав і майже зовсім зруйнувався. Король Аккуто Перший повернув Хоршемішу минулу славу і звів там, де стояв раніше палац, військову фортецю. Вона стояла тут доти, поки в Котху не з’явився Тзота-ланті й не перебудував її на Ясно-червону Цитадель. Він же наново відкрив вхід у катакомби. Яка б не була причина смерті великого візира короля Коссуса, Тзота зумів уникнути подібної долі. Проте він теж знайшов колодязь, а коли повернувся з підземелля, дивним чином змінився. Відтоді всі знають його тільки таким, яким він є зараз. Я теж бачив цей колодязь, та не маю ніякого бажання лізти в нього навіть у пошуках неземної мудрості. Я маг і володію могутністю більшою, аніж думають про це люди, але я все ж таки людина. Щодо Тзоти в народі розповідають легенду про одну танцівницю з