Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

Сантьяго Насар мав усі підстави відчути себе обманутим. На прохання отця Кармена Амадора, що закликав свою паству не скупитися на дари, він постачив від себе кілька оберемків дров і крім того власноручно вибрав півнів з найапетитнішими гребінцями. Але його розчарування було миттєвим. Коли моя сестра Марго, що, як і він, приходила на пристань, зустріла його, він уже був у пречудовому гуморі і сповнений бажання гуляти далі, дарма що таблетки аспірину не принесли йому ніякого полегшення. «Він не здавався засмученим і думав тільки про те, у скільки обійшлося весілля», — розповіла мені сестра. На нього справили сильне враження деякі цифри, що їх навів Крісто Бедойя, який теж був з ними на пристані. Ми троє — Крісто Бедойя, Сантьяго Насар і я — гуляли майже до четвертої ранку, але Крісто не пішов спати додому, а залишився погомоніти у своїх діда й баби. Там він дістав ті відомості, яких бракувало, щоб точно підрахувати видатки на весілля. Він розповів, що для гостей зарізали сорок індиків та одинадцять кабанів — і ще наречений подарував громаді чотири телиці, щоб їх засмажили просто на майдані для всього села. Було спожито двісті п'ять ящиків контрабандної горілки і майже дві тисячі пляшок рому, які роздавали всім, хто хотів. Не було жодної людини — ні багатої, ні вбогої — що так чи так не взяла б участі в найграндіознішій гулянці, яку будь-коли бачено в містечку. Сантьяго Насар почав мріяти вголос:

Моє весілля буде ще бучніше, — сказав він. — Кожен, хто побуває на ньому, пам'ятатиме його все життя.

Моя сестра спізнала таке відчуття, ніби її торкнувся своїм крилом ангел. Вона знову позаздрила Флорі Мігель, яка й так не була обділена щастям і, крім усього, з Різдва цього року матиме ще й Сантьяго Насара. «Мені раптом сяйнуло, що не може бути кращої партії, аніж він, — розповіла мені сестра. — Тільки уяви собі: гарний, статечний і вже з власним маєтком, хоч йому тільки двадцять один рік». Марго мала звичай запрошувати його на сніданок, коли в нас були млинці з маніоку, а того ранку моя мати саме збиралася напекти їх. Сантьяго Насар з радістю прийняв запрошення.

Я перевдягнусь і одразу прийду, — мовив він і тут виявив, що забув свого годинника на нічному столику. — Котра година?

Було вже двадцять п'ять на сьому. Сантьяго Насар узяв Крісто Бедойю під руку і повів його в бік майдану.

— За чверть години я буду в тебе, — сказав він моїй сестрі.

Марго стала наполягати, щоб він ішов з нею зараз же, бо сніданок, мовляв, уже подано. «Вона повторювала це йому з дивовижною наполегливістю, — розповів мені Крісто Бедойя. — Так умовляла, що я не раз потім думав: чи не знала Марго вже тоді, що його збираються вбити, і тому хотіла дати йому притулок у вашому домі?» Хай там як, але Сантьяго Насар зрештою переконав її, щоб ішла додому, а він, мовляв, піде перевдягнеться в костюм для верхової їзди, бо йому треба буде відразу "їхати на ферму — холостити бичків. Він попрощався з нею, махнувши рукою, як і матері, й попрямував до майдану, ведучи під руку Крісто Бедойю. Більш їй не судилося бачити його живим.

Майже всі, хто був на пристані, знали, що Сантьяго Насара збираються вбити. Дон Ласаро Апонте, колишній полковник із вищою військовою освітою, який давно вийшов у відставку і, маючи добру пенсію, вже одинадцять років був місцевим алькальдом, підняв руку, вітаючи Сантьяго Насара. «У мене були свої, цілком поважні підстави думати, що небезпека для нього минула», — розповів мені він. Падре Кармен Амадор теж особливо не турбувався. «Коли я побачив його живим і здоровим, я подумав, що то все були пусті хвастощі», — сказав мені святий отець. Ніхто навіть не запитав себе, чи Сантьяго Насара застерегли, бо кожному здавалося неймовірним, щоб він досі нічого не знав.

Як з'ясувалося потім, моя сестра Марго була однією з небагатьох, хто справді не знав, що Сантьяго Насара хочуть убити. «Якби я зцала це, я повела б його до нас силоміць, навіть коли б довелося взяти його на налигач», — заявила слідчому моя сестра. Було дивно, що вона нічого не знала, але ще дивніше, що не знала про це й моя мати, яка завжди довідувалася про все раніше, аніж будь-хто в домі, хоч уже кілька років зовсім не показувалась на люди, навіть до церкви не ходила. Я вперше помітив цей її незвичайний хист ще тоді, коли почав ходити до школи і рано прокидатися. Ще й тепер бачу, як вона підмітає віником подвір'я в сіруватому сяйві світанку, бліда й таємнича, а потім п'є каву і, відсьорбуючи з чашки, оповідає мені, що сподіялося в світі, поки ми спали. Здавалося, невидимі таємничі нитки поєднували мою матір з усіма односельцями, а надто з людьми її віку, і не раз вона вражала нас, розповідаючи про найостанніші події або навіть ті, які ще тільки мали відбутися і про які вона могла довідатися хіба якимись чарами. А от того ранку вона чогось не змогла відчути пульс трагедії, що визрівала вже з третьої години ночі. Як завжди, вона раненько підмела подвір'я, і коли моя сестра Марго ішла зустрічати єпископа, мати вже молола маніок на млинці. «Чути було півнів», — щоразу каже моя мати, згадуючи той день. Але вона не збагнула, що гамір на пристані пов'язаний з прибуттям єпископа, вона думала, що то останнє відлуння учорашньої весільної учти.

Наш будинок стояв далеко від сільського майдану, в гаю мангових дерев, над річкою. Моя сестра Марго до самої пристані ішла берегом, а люди були надто збуджені візитом єпископа і на якийсь час забули про всі інші новини. З будинків виводили хворих і ставили їх перед ворітьми, щоб вони могли дістати свою частку божественних ліків, жінки вибігали на вулицю з індиками, поросятами та іншою живністю, а від протилежного берега пливли човни, прикрашені квітами. Та коли єпископ проїхав, так і не ступивши на нашу землю, інша новина, доти притлумлена, стала швидко ширитись і набувати скандального розголосу. Отоді моя сестра Марго й довідалася про все одразу й повністю: Анхелу Вікаріо, вродливу дівчину, яка вчора вийшла заміж, чоловік повернув батькам, бо виявив, що вона