Читати книгу - "Гра в бісер"

Надвечір вони досягли місця, де були вода, дерева й трава. Вони втамували спрагу, помилися, і старий заявив, що тут вони залишаться на ніч. Йозеф спробував несміливо заперечити: — Ти сказав, що тільки від мене залежить, коли ми дійдемо до отця Діона. Я готовий іти ще не одну годину, якби справді можна було сьогодні чи завтра добратися до нього.

— Та ні, — мовив старий, — на сьогодні досить.

— Вибач, але невже ти не розумієш моєї нетерплячки? — сказав Йозеф.

— Чому ж, розумію. Та вона тобі нічого не дасть.

— То чого ж ти сказав, що все залежить від мене? — Так воно й є. Коли ти впевнишся, що хочеш висповідатись, відчуєш, що готовий, дозрів до сповіді, тоді й зможеш приступити до неї.

— Навіть сьогодні? — Навіть сьогодні.

Йозеф уражено глянув у спокійне старече обличчя.

— Невже це правда? — вигукнув він. — Ти отець Діон? Старий кивнув головою.

— Відпочинь тут під деревами, — мовив він ласкаво, — але не спи, а зосередь свої думки, я теж хочу відпочити й зосередитись. А потім скажеш мені те, що бажаєш сказати.

Так Йозеф раптом опинився біля мети, дивуючись, що досі не впізнав і не зрозумів пустельника, хоч пробув із ним цілу добу. Він відійшов убік, став навколішки, помолився і зосередив усі свої думки на тому, що хотів розповісти сповідникові. За якийсь час він повернувся і запитав Діона, чи той готовий його вислухати.

І ось він приступив до сповіді. Ось із його уст полилася розповідь про все, що він пережив за ці роки і що, здавалось йому, давно вже почало втрачати вартість і сенс; Йозеф скаржився, звинувачував себе, запитував; це була історія життя християнина й пустельника, що праг2нув тільки одного — очиститись і наблизитись до бога, а замість того заплутався в сумнівах і, охоплений розпачем, втратив свою ясну мету. Не приховав він і останніх своїх переживань, розповів про свою втечу та про почуття полегкості і надії, яке дала йому ця втеча, про свій намір піти до Діона, про зустріч з ним і про те, що він, хоч відразу відчув до нього довіру й любов як до старшого, протягом дня, проведеного разом, часто вважав його людиною холодною, дивною, навіть примхливою.

Сонце вже ховалося за обрій, коли він нарешті скінчив. Діон уважно вислухав його, не перебиваючи й ні про що не питаючи. Навіть тепер, коли Йозеф замовк, він не розтулив рота. Він важко підвівся, ласкаво глянув на Йозефа, нахилився до нього, поцілував у чоло й перехрестив. Аж згодом Йозефові спало на думку, що це був той самий мовчазний жест брата, а не судді, яким він колись відпускав своїх численних покутників.

Потім вони попоїли, помилися й лягли спати, Йозеф ще якусь хвилину розмірковував про свою сповідь: власне, він сподівався від Діона суворої догани й кари, та однаково не розчарувався і не відчував тривоги, йому досить було самого погляду й братнього поцілунку цього праведника, його душу огорнув спокій, і скоро він поринув у благодатний сон.

Другого ранку старий без зайвих балачок узяв Йозефа з собою, і вони здолали чималий шмат дороги, а за чотири чи п’ять днів дісталися до Діонового житла. Там вони й лишилися жити разом. Йозеф допомагав Діонові в нехитрій щоденній роботі, пізнавав його життя й переконувався, що воно не вельми відрізняється від того, яким він сам жив стільки років. Тільки що тепер він був не самотній, за плечима в іншого, ніби в його затінку, а тому й життя його було зовсім інакше. Із навколишніх осель, з Аскалона і ще з дальших місцевостей до них приходили ті, хто шукав поради й жадав сповіді. Спершу Йозеф, коли з’являвся хтось чужий, квапливо ховався десь і повертався аж тоді, як відвідувача вже не було. Та Діон дедалі частіше кликав його, наказував йому, як служникові, то принести води, то зробити щось інше і так поволі призвичаїв його бути присутнім під час сповіді, якщо покутник не заперечував. І чимало з відвідувачів, навіть більшість їх, раді були не залишатися наодинці з грізним Пугілем, а воліли, щоб поблизу був цей тихий, ласкавий і послужливий помічник. Так Йозеф поступово дізнався, як сповідав Діон і якими словами втішав грішників, як він втручався в людське життя і впорядковував його, як накладав покуту і давав поради. І дуже рідко він дозволяв собі звернутися до Діона із запитанням, як, наприклад, після балачок одного вченого чи естета, що завітав до них дорогою.

З розповіді того чоловіка випливало, що він мав знайомих серед магів і астрологів:[62] відпочиваючи, він просидів годину чи й дві зі старими пустельниками, виявився чемним і балакучим гостем, довго, розумно й гарно розповідав про сузір’я і про мандрівку людини разом зі своїми богами від початку до кінця вічності через усі оселі зодіаку. Розповідав він і про Адама, першого чоловіка на Землі, й про його тотожність з Ісусом Розп’ятим, казав, що діяння Христові — це мандрівка Адама від дерева пізнання до дерева життя, а райського змія називав охорон2цем священного праджерела, темної глибини, з нічних вод якої постали всі створіння, всі люди і боги. Діон уважно слухав розповідь гостя, сірійська мова якого була густо пересипана грецькими словами, а Йозеф дивувався, навіть обурювався: чому старого не гнівають ці хибні поганські думки, чому він не виступить проти них, не спростує і не засудить їх? Навпаки, здавалося, що цей розумний монолог тямущого пілігрима був Діонові приємний і цікавий, бо він не тільки уважно слухав, а й усміхався і часто кивав головою, наче йому подобалась така мова. Коли вчений пішов, Йозеф не витримав і докірливо запитав: — Як у тебе вистачає терпіння слухати хибні думки цього безбожного поганина? Мені здалося, що ти вислуховував їх не тільки терпляче, а навіть з приємністю, простотаки втішався ними. Чому ти не заперечував йому? Чому не спробував спростувати його поглядів, переконати його й навернути на віру в нашого господа? Діон похитав головою на тонкій зморщеній шиї і відповів: — Я не спростовував його, бо це нічого б не дало, та й не міг би я його спростувати. В диспуті, силогізмах і знанні міфології та астрології цей чоловік безперечно набагато переважає