Читати книгу - "Малюк Цахес"

– В кожному разі нас здивувала ваша раптова поява, добродію! В таку пору в князівському парку ніхто вже не сподівається зустріти сторонніх. Я князівна Гедвіга!

Тільки-но князівна озвалася, незнайомець миттю обернувся до неї і глянув їй у вічі, але всього його наче підмінили. Де й дівся сумний, тужливий вираз, замість слідів глибокого душевного хвилювання на обличчі відбилась гірка іронія, а несамовита посмішка, що скривила уста, надавала йому майже блазенського вигляду. Князівна затнулась, наче громом уражена, вся спаленіла й опустила очі.

Незнайомець немов хотів щось сказати, та тієї миті озвалась Юлія:

– Ну яка ж я дурна: злякалась і плачу, немов мала бешкетниця, що її застукали, коли вона ласувала варенням! Так, добродію, я ласувала, і моїми ласощами були чудові звуки вашої гітари. Отже, як бачите, винні наша цікавість і гітара! Ми чули, як мило ви розмовляли з нею, і бачили також, як ви потім, розгнівавшись, викинули її в кущі, аж вона жалібно зойкнула. А інструмент же такий гарний і милозвучний! Мені стало так шкода його, що я не витерпіла й кинулась по нього в зарості. Ну, а ви ж знаєте нас, дівчат: я трохи бренькаю на гітарі, і як вона мені потрапила до рук, то я вже не могла її випустити. Пробачте мені, добродію, і візьміть назад свій інструмент.

І Юлія подала гітару незнайомцеві.

– Це, – сказав незнайомець, – інструмент рідкісної милозвучності, ще з добрих давніх часів, і тільки в моїх незграбних руках… та що руки… що там руки! Чарівний дух гармонії, споріднений з цим дивовижним витвором давнього майстра, живе і в моїх грудях, але сповитий, не здатний розпростати крила, а в вашій душі, панно, він ширяє вгору, до осяйної небесної високості, виграючи тисячами барв, немов прекрасний метелик. О панно, коли ви заспівали, вся палка любовна мука, весь захват солодких мрій, надій і бажань хвилями покотились по лісі і впали живлющою росою в запахущі келихи квіток і в груди соловейків, що слухали вас! Візьміть цей інструмент – лише ви володієте чарами, схованими в ньому!

– Але ж ви викинули його, – заперечила Юлія, почервонівши.

– Це правда, – мовив незнайомець, рвучко схопивши гітару й притиснувши її до грудей. – Це правда, я викинув її і приймаю назад освячену. Я більше ніколи не випущу її зі своїх рук!

Зненацька обличчя незнайомця знов обернулося в блазенську маску, і він сказав високим різким голосом:

– Правду казати, доля чи мій лихий демон позбиткувалися з мене: цілком ex abrupto,[127] як кажуть латиняни та й інші шановні люди, виставили мене перед ваші ясні очі, вельмишановні дами! О боже, ясновельможна князівно, зважтесь оглянути мене з голови до п'ят. Моє вбрання заспокоїть вас, бо ви переконаєтесь, що я налаштувався до важливого візиту. О, я саме надумав зазирнути до Зіггартсвайлера й лишити в цьому милому місті якщо не свою особу, то принаймні свою візитну картку. О господи! Хіба мені бракує світських зв'язків, ясновельможна князівно? Хіба гофмаршал вашого татуся не був моїм близьким приятелем? Я певен, що якби він побачив мене тут, то пригорнув би до своїх атласних грудей і розчулено сказав би, пригощаючи тютюном: «Тут ми самі, любий, і я можу дати волю своєму серцю і найприємнішим почуттям». Я б отримав аудієнцію у вельможного володаря, князя Іренея, і мене б відрекомендували вам, о князівно! Відрекомендували б так, що я – закладаюся своїм найкращим вінком септакордів проти ляпаса – здобув би вашу прихильність! Та ба! На свою біду, я мушу сам відрекомендовуватись вам тут, у парку, в найгіршому місці, між качиним ставком і жаб'ячою канавою! О боже, якби я вмів хоч трішки чаклувати, якби я тільки міг subito[128] перетворити оцю шляхетну зубочистку, – він дістав зубочистку з кишені жилета, – в найошатнішого камергера з двору князя Іренея, який узяв би мене за полу і сказав: «Ясновельможна князівно, це такий-то й такий-то!» Та ба! Che far, che dir!»[129] Зласкавтесь, о князівно, о шановні дами й панове! – На цьому слові незнайомець уклякнув перед князівною і заспівав хрипким голосом: «Ah pietà, pietà signora!».[130]

Князівна схопила Юлію за руку й кинулась навтіки, голосно вигукуючи:

– Це причинний, причинний, він вирвався з божевільні!

Перед самим замком їм назустріч трапилась радниця Бенцон, і вони, засапані від бігу, мало не попадали перед нею додолу.

– Що сталося? Ради бога, що сталося, від кого це ви втікаєте? – спитала радниця.

Князівна в нестямі ледве спромоглася пробелькотіти кілька слів про те, що на них напав якийсь божевільний. Юлія ж спокійно й розважно розповіла про їхню пригоду й закінчила тим, що їй незнайомець зовсім не здається божевільним, він, мабуть, просто дотепник і жартун, справді подібний до мосьє Жака. Йому б якраз личила роль у тій комедії в Арденському лісі.

Радниця Бенцон змусила її ще раз розповісти все від початку, допитуючись, яка в незнайомця була хода, постава, жести, голос і так