Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

така злоблива, якщо не хоче тебе вщасливити й намагається завадити, щоб це зробила інша, то тим гірше для неї. Що ж до мене, то ніщо, ніщо в усьому світі не зможе змінити мого ставлення до тебе. Якщо вона сподівається, що зможе мене відвернути від тебе цими перешкодами, то вона дуже мало знає про мої почуття до тебе. Я ладна жити з тобою в будь-якій ролі — твоєї коханки, дружини, твоєї метреси, твоєї рабині — все одно, навіть як річ, що належить тобі й що нею ти можеш розпоряджатися за власним бажанням, як істота, котра обожнює тебе і своє щастя може віднайти тільки в щасті свого ідола. Якщо в Тульчині й далі забажають чинити перешкоди, щоб я стала твоєю дружиною, я буду у відчаї через наших дітей, через маленьку донечку, яку так прагну мати; але якщо йдеться про тебе, то хіба я могла б відтепер менше любити тебе як коханця, ніж як чоловіка? Хіба ти не зробив усе, що було у твоїй спромозі, аби ним залишитися? Хіба тобі не пощастило з твоєї вини? Вір мені, mon adorable, що скільки перепон виставлять мені з того боку, у стільки разів зросте моє кохання». Розділ 18. Софія і Станіслав
(1796–1797)

Розлука… Від цього слова серця закоханих стискаються від пекучої туги. Почуття самотності, внутрішнє неприйняття того, що сталося, настає відразу після усвідомлення розставання. І в цей момент у закоханої людини з’являються потаємні внутрішні ресурси, які допоможуть їй вижити до майбутньої зустрічі. Геть виривається з пам’яті навіть натяк на щось неприємне, пов’язане з твоїм коханим або коханою, а його або її образ ідеалізується. Пам’ять вихоплює тільки солодкі моменти вашого спілкування, багаторазово посилюючи їх значимість, можливість повторення і розвитку. Чим довше розлука, тим більшою мірою ідеалізується і ставлення до коханого, і саме кохання. І ось ваша свідомість уже уявляє майбутню зустріч, а пам’ять намагається видати максимально правдиво і повно всі подробиці вашого стану самотності, якими хотілося б поділитись.

А якщо ви, до того ж, ще й любляча мати, яка кілька місяців не бачила своїх крихіток?

Станіслав і Софія зустрілися більш ніж через півроку, наприкінці січня 1796 року в Умані.

Напередодні Софія нарешті отримала рішення львівського суду про розлучення з Йозефом де Вітте.

Ми залишимо наших героїв наодинці, бо важко передати словами почуття, які охопили при зустрічі двоє закоханих сердець.

І полетіли дні, наповнені щастям.

Якось, прогулюючись уранці з Софією верхи, Станіслав почав розмову, не дуже приємну для обох.

— Софі, я дуже вдячний графу Йозефу, що він дав тобі свободу, а мені — щастя бути з тобою. Але я хотів би зустрітися з графом і довести справу до кінця. Адже рішення суду вступить у силу тільки після підписання вами договору?

— Так, Стасе. Саме так. І насамперед нам потрібно вирішити долю нашого сина Яна, ну а все інше ми можемо з’ясувати пізніше.

— Я готовий заплатити будь-які відступні. Вибач, якщо це звучить для тебе принизливо.

Графиня Софія важко зітхнула.

— На жаль, дорогий, поки існують гроші, від людей можна очікувати чого завгодно. Навіть від тих, яких знаєш не один рік.

— Не хвилюйся, кохано. З Херсона тільки-но повернувся Адам Злотницький. Мені здається, кращого посередника в переговорах із графом де Вітте нам не знайти. Завтра ж їдемо до Обозівки і попросимо його про цю послугу.

Адам Злотницький погодився допомогти і без зволікання відправив кур’єра до генерала.

Генерал де Вітте, не бажаючи відкладати болюче для нього питання, відразу прибув до Обозівки. Будучи посередником, Злотницький з інтересом спостерігав за поведінкою кожного з наших героїв. Софія дуже хвилювалася і відчувала себе дещо ніяково: адже саме через неї сталася ця неприємна історія. Усі скандальні судові клопоти були вже позаду, але там переважали технічні моменти, і щоб отримати згоду суду, можна було використовувати будь-які доводи. До того ж, багато питань допомагали вирішити адвокати. Тепер же потрібно було із честю вийти з делікатного процесу поділу майна, не принизивши своєї гідності.

Слуга доповів про прибуття генерала де Вітте.

Граф Станіслав Потоцький і граф Йозеф де Вітте чемно уклонилися. І хоча зараз вони були суперниками, відчувалося їхнє поважне ставлення один до одного.

— Пане, — першим почав граф Потоцький, — я висловлюю вам свою вдячність за те, що ви не стали затягувати процес підписання договору. Сподіваюся на швидке вирішення всіх питань із паперами і заради цього готовий на будь-які поступки і задоволення ваших вимог.

— Хочеться вірити, графе, — досить холодно відповів де Вітте, — що ви не мали на увазі моє особисте збагачення або, ще гірше, торг за право дати свободу графині Софії.

— О ні, графе, просто мені не до душі справи такого роду, і я не хотів би їх затягувати.

— Дякую вам, пане. І мій рід, і ваш мають славну історію і глибоке коріння, тому я відразу заявляю, що всі питання ми повинні вирішувати на рівні, гідному наших сімейних традицій. Я самодостатній, і особисто мені ні від графині Софії, ні від вас нічого не потрібно. Але я, як мій дід і батько, солдат і в наш неспокійний час не впевнений у майбутньому. Тому, Софі (де Вітте звернув погляд на колишню дружину), хочу хоч якось забезпечити безбідне існування нашого сина після нас.

— Бачить Бог, — вигукнула Софія, — ми з графом обговорювали це питання напередодні твого приїзду.

Граф Потоцький кивнув на знак згоди.

— Графе, — сказав Станіслав після невеликої паузи, — я завжди поважав вас за порядність і чесність, і сьогодні ще більше переконався, що не помилився. Ви маєте рацію, вимагаючи матеріального забезпечення свого спадкоємця.

— Сподіваюся, він теж обере шлях військового, і наше спільне завдання — допомогти йому в цьому. А я, на жаль, не можу в силу своєї професії приділяти йому достатньо уваги.