Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Ви, Соню, не турбуйтеся. Ми тут недалеко. В межах видимості. Ви за нами у відображеннях спостерігайте. І за Нксою теж спостерігайте. Аби не вчудив чогось.

— Не подобається це мені, — відгукнулася дівчина. — Йох, не подобається! Знову роз‘єднуємось. Капітане, ти, якщо там щось не так, телепатуй, чи що…

Кременчук лише закректав, завертаючи за грань торосу: нічого не зрозуміло, дівчисько! Телепатуй!.. Та не працюють тут його здібності, не працюють! От і з Дарт Вейдером незрозуміло. В тому сенсі незрозуміло, що воно там шипіло під час останньої зустрічі. Щоправда потім, з Дар Ветером… Кожне слово зрозумів… А з електратором…

Втім, ну його к бісу! Не відволікайся, капітане. Потім з усім розберемось. Зараз головне Сніжану відшукати. Не вірить він те, що примарилася йому донька, не вірить! Вперед, Богдане Івановичу! Не відставай, Зореборе.

Коли серед нагромадження зображень зникло відображення „Софії”, земляни не помітили. Це відбулося якось миттєво: от тільки-но тисячі малесеньких постатей Соньки та Нкси тулилися до обшивок такої саме кількості дископодібних апаратів, аж враз… Враз усе це десь зникло.

Наче у воду глибоку гулькнуло.

Та й краєвиди навколо теж змінилися. Тороси взагалі стали траплятися набагато рідше. Крім того, вони зменшалися на очах, а горбистий простір поміж ними вкривали якісь видовжені іскристі скалки. Наче скляний ковил навколо кришталевих курганів ворушився. А майже на кожному кургані бовваніло щось на кшталт скіфської баби, що набула чомусь модернового дюралевого вигляду. І коли усе це відбулося?

Богдан з Ігорем нашорошено вдивлялися в поверхню найближчої „баби”, намагаючись знайти там хоч якийсь натяк на присутність „Софії”. І Сніжани. Або хоча б Дар Ветера, який зник невідомо куди, кинувши напризволяще розгублених і — чого там гріха таїти! — переляканих мандрівників. А ще за проблеми їхні розпитував! Ісусик недороблений!

— Капітане, — кахикнув Норильцєв, — це мені вже зовсім не подобається. Не вистачало нам ще заблукати в степах цих дзеркальних! Давай-но назад поки що здамо. Ми он з-за того узвишшя вийшли. Повертаємось.

Вказане узвишшя було ще одним курганом з незмінною лискучою „бабою” на ньому. Як і та, в яку вони тільки-но вдивлялися. Баба завмерла на самісінькій тобі верхівці і від того було в цьому краєвиді щось давньоукраїнське.

Козацьких, як мінімум, часів. Але Кременчуку було не до цих лірично-історичних асоціацій.

— Повертайся! — люто вишкірився він до Норильцєва. — Повертайся, юначе! А в мене інший шлях. У протилежному, розумієш, напрямку. Ігор вже набрав було повні груди прохолодного стерильного повітря, аби вибухнути гнівною тирадою щодо капітанів, які в гонитві за „летючими голландцями” піддають ризику не лише себе, а й усю свою команду, але в цей час… Зоребор скам‘янів. Кременчук — теж, обережно повертаючи ліворуч своє, ще розлючене, обличчя. Бо з того боку, на межі чутності, застукотів якийсь ритмічно-скляний звук.

Дзень… дзень… цок… цок… дзень… дзень… Наче порцеляновий кінь неквапно ступав по металевій поверхні.

Цок… цок…

На алюмінієвій грані модернової скіфської баби, що завмерла на матовому узвишші, щось неясно ворухнулося, на мить завмерло, а потім мірно заколивалося, потроху збільшуючись у всіх своїх відображеннях. Але Богдан з Ігорем вже не дивилися туди. Вони синхронно обернулися і, широко розплющивши очі, від чого обличчя їхні стали неймовірно схожими, втупилися в постать вершника, що повільно наближалася до них.

Ртутний вершник на ртутному коні. Богдан мимоволі кинув короткий погляд на рідко-металевий протез Зоребора, матеріал якого певним чином відповідав матеріалу видива, що наближалося до них.

Розміром це видиво — і людина, і його коняка — було нормальним. Звичайного воно розміру було. Сріблясті відлиски грали на сталевій гриві тварини і на довгих вусах її господаря. А також на оселедці, що був лихо закручений за вухо вершника. На широкому поясі в нього похитувалася велика шаблюка, а за спиною… „Бандура, — зрозумів Богдан, коли ртутна постать майже впритул наблизилася до них. — Звичайна металева бандура”. І відчув, що в голові в нього остаточно замакітрилося від чергової порції див.

Якими пригощала землян неймовірна лискуча планета.

— Здоровенькі були, — приязно кинув срібний козак, вправно й легко зістрибуючи зі свого металевого коня. — Як ся маєте, панове? Заблукали, чи що?..

— З-здрастє, — знову цілком очманіло, як ото нещодавно при зустрічі з Дар Ветером, вичавив з себе Норильцєв, а розгублений Кременчук зненацька механічно зазначив, що обличчя нового незнайомця і дійсно чимось невловимим нагадує обличчя єфремівського персонажу. Очі, чи що, схожі? Та й голос теж. І вже спокійніше та уважніше Богдан придивився до чолов‘яги.

— Добридень, — мовив, — дозвольте назватися. Я є…

— Та знаю я, — посміхнувся козак у сріблясті вуса. — Капітан Кременчук. Богдан Іванович. Разом з Ігорем Норильцєвим на прізвисько „Зоребор Сталева Десниця”. Не помічав, — звернувся він до хлопця, — що ефемерні назви та прізвиська іноді призводять до цілком матеріально відчутних результатів? — і кивнув у бік металевого протезу.

Хлопець лише головою повертів, не відповідаючи. А от капітан чомусь відчував себе все впевненіше й впевненіше.

— Ти ба‘! — кинув. — Та нас, виявляється, усі тут знають.

От лише ми темні та немісцеві, ані з ким, розумієш, незнайомі. Ані з Дар Ветером, розумієш, ані…

— Дар Ветер?! — скинувся козак. — А ви що, вже бачили його?

— Не лише бачили, дядьку, — похмуро відгукнувся капітан, — а й поспілкувалися трохи, подискутували.

— Уявляю, — буркнув собі й незнайомець. — Він у нас в дискусах — ого-го! Грамотний, чортяка! Не те, що ми…

— Хто це «ми»? — оговтався нарешті й Норильцєв. — Як кликати-то вас, шановний?

— А Мамай, — почухав ртутну потилицю чолов‘яга. — Козак Мамай до ваших послуг, панове.

Кременчук відчув, як ноги його млосно підкошуються. І тому