Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Я ж наче всі сили забрав у вас, грішники, — зауважив найвищий з-поміж Стовпів.

— Звичайно. Тому ви такі неймовірні і непереможні, — Закс похитувався з п’яток на носки, як робив завжди, нервуючи, а тоді раптом сплеснув у долоні, наче згадав щось надзвичайно цікаве. — Але все ж був випадок, коли вам добряче дісталось від богів Академії. Від Тріади… Чорт! — хлопець іще раз сплеснув у долоні й подмухав на них. — Не думав, що це буде

А тоді він зареготав.

— З’їхав з глузду від переляку? — протяжно спитала Сансара.

— Завершуймо, — запропонував Град Богів.

— Так.

Клац-клац-клац.

Нитка порвалася.

Браслет зісковзнув із зап’ястя.

Рен побачила тільки, як чорні намистини розсипаються. Чорні намистини з браслета, який не міг, не мав порватися. Чорні намистини, як у всіх її страшних снах, у всіх видивах. Вони посипалися градом до Закових ніг, а він заволав:

— Громовержцю, пробудись!

Наступної миті спалах сотень блискавок розітнув небо, засліпив усіх, і світ втратив свою форму.

Розділ 12

Сімейні проблеми Хранителів Всесвіту

Світло вирувало і влягалося неквапом, мовби пручалося з усіх сил, щоб не зникати.

Перше, що Рен побачила, підводячись із землі, — Зак відступив на кілька кроків назад і скинув рукавички. Він хитався, мов захмелілий. Чорні намистинки лежали довкола. Обличчя хлопця просвітліло, коли він повернувся до Рен. Кутики губ здригнулись і смикнулися вгору, і дівчина негайно подумала, що це найзворушливіша усмішка, яку вона будь-коли бачила. Неймовірно щаслива. Неймовірно сумна.

— Я скоро помру, — мовив Зак, опускаючись на коліна. Його слова були повні цілковитої певності й усвідомлення.

Він узяв обличчя Рен у свої долоні — обдерті, обгорілі — і поцілував в обидві щоки.

— Я тобі помру! — дівчина піймала його долоні і стиснула. — Поговори ще тут…

Зак осміхнувся слабше, проте тут їхню увагу відвернули. Світло довкола розтануло. Розряди струму витанцьовували на камінні. Стовпи, ошелешені й відкинуті неочікуваною атакою, приходили до тями. Сансара більше не усміхалася. Колеса в її косах переламалися та стирчали, мов іржава арматура. Проте ні вона, ні жоден із її супутників про людське око не постраждали, коли не враховувати шоку на їхніх обличчях і дрібних порізів, які сочилися червоною, геть людською кров’ю.

— Він мав сильніше їх уразити, Громовержець — він же був і в тій легендарній Тріаді з минулого, коли ще Ніка… — пробурмотів Закс вражено, а тоді залився сміхом. — Оце пощастило: розіграв останню карту — і нульовий ефект! Ми таки приречені…

— Ну ти й видав, Нортоне, — Енлілеві очі розширились і сяяли від збудження. — Це було блискуче! Але —

— Таємний козир. Більше я так не зможу.

— І немає сил більше продовжувати атаку, — шепнула Адіті.

— Достатньо переконати їх у нашій змозі вистояти — настільки, щоб вони відступили, — відказав Закс. — Громовержець бодай вивів їх із рівноваги, потрібно довести діло до кінця. Ми можемо. Ми мусимо.

— Грішники пручаються! — громовий голос Граду Богів був уже не таким зверхнім і спокійним, як спершу. У ньому клекотіли обурення і злість.

— Не можна чекати, — шепнув Закс до інших кандидатів у Тріаду. — Якщо є сенс атакувати, то зараз. Щось нашкребете?

— Самогубці, — констатувала Адіті, проте золотий спис у її руці почав розгорятися на вістрі. — Передати всім. Готуємо третю хвилю…

— Думаю, саме час попрощатися? — Рен смикнула Закса і силкувалась усміхнутися.

— Зі здоровим глуздом ми давно попрощалися, — хмикнув хлопець. — Із чим ще?

— Із тобою, любове моя. Зустрінемося в наступному втіленні — як богиня Савітрі і бог Закс?

— Немає бога Закса, — відказав бог Закс із сумною посмішкою, котра розгубила всю іронію.

Рен не знала, що це означає. Рен не знала, як вони помруть. Вимучене тіло вимагало лягти на спопелілу землю, задерти голову до неба і відшукувати в ньому зорі, аж доки це скінчиться. Але біль, який заповзав у її кістки, м’язи та кровоплин, — зрадницький біль, який підкорявся наказам Стовпів, а не її захисним блокам, — починав криваву справу зсередини, і замиленим поглядом Рен бачила, як посміхається Сансара, вимальовуючи знаки в повітрі. Як кожен цей незримий знак випікає діру в її, Рен, шкірі, в її нутрощах. Але страху не було більше. Страх вивітрився десь поміж тими моментами, коли згорів Амон, коли Закові намистинки посипалися на землю, коли Зіґфрід прийняв на себе смерть богині ночі…

— Стійте! — верескнула раптом Нікта і вибігла вперед, стискаючи обома руками відновлену косу, наче мовчазні хвилі болю, котрими обдаровувала Сансара, її не торкалися. — Іменем усіх законів — заждіть!

— Ми не будемо з тобою вести перемовин, породження Хаосу, — відповів Древо Десяти. — Не затримуй свого кінця.

На кінчиках його пальців розгорілися сфери, повні вогню. Нікта відсахнулася — вона впізнала цей вогонь. Той самий, що спалив Амона — і її серце.

— Ромі, назад! — наказала Адіті, проте богиня ночі вже опанувала себе — вона всміхнулась і розсікла косою повітря попереду.

Лезо, здавалося, розтинає незримий камінь, так натужно воно скрипіло та іскрило. Повітря затремтіло, як штори, які приховують таємну кімнату за сценою. Щось незриме розчахнулось — увірвався свіжий вітер, увірвався туман, увірвались іскри на межі, де тканина реальності розійшлася.

— Унікальна навичка богині ночі, — повідомила Нікта, і захисні лінзи впали, оголюючи чорноту її очей. — Ама нарекла його Інь-Ян!

Дівчина змахнула косою вдруге, навскіс