Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Ти мене дивуєш.

Вони покурили мовчки. Волокін окинув поглядом навколишню місцевість. Поза обробленими ділянками земля нагадувала мертву пустелю місячного краєвиду. Дерев було зовсім мало, і на краях плантацій стриміли зеленаво-сірі скелі. І над усім зависла якась висушена вічність, від якої стискало горло. Тут ти був наодинці з Богом. Якщо тобі щастило відчути Його присутність.

Волокін подумки вирішив, що його компаньйон дозрів для кількох прямих запитань.

— Як воно тут? Я маю на увазі середовище?

— Препаскудне. Хлопці з «Колонії» просто схиблені на релігії. А втім, їх зовсім не видно. Вони тримаються десь осторонь. Ми з тобою нечисті, зрозумів?

— Недуже.

— Я теж. Але можу тобі сказати, що справжнє провалля розверзається між землями, де треба Гарувати, й тими, де працюють інші й де збудовані теплиці.

— А ти там був коли-небудь?

— Ні. То недоступна зона. Обгороджена колючим дротом. Із охоронцями на вході. З електронними замками, які реагують лише на відбитки пальців.

— А хто там працює?

— Діти. Там дуже тонка робота. — Він поворушив пальцями. — Спеціальна робота для їхніх маленьких рук.

— Діти, кажеш? А ти їх бачив коли-небудь?

— Здалеку. Вони живуть по той бік.

— А через лікарню можна пройти на ту сторону, як ти гадаєш?

— А чого тобі там треба?

Волокін пустив повз вуха це запитання.

— Що тобі відомо про тих дітей?

— Не дуже багато. Лише чутки. Коли вони не працюють у теплицях, то співають, а коли не співають, то їм дають прочуханки.

— Ти знаєш подробиці?

— Ні. Громада повністю від нас відмежована.

Але вони добре платять, і поки ти виконуєш їхні правила, вони тебе не чіпають. Вони…

Абдель кинув сигарету і втоптав її в землю.

— Прокляття!

Волокін також почув гуркіт двигуна. Він наслідував товариша, затоптавши сигарету. До них повільно наближалася вантажівка, похитуючись на ґрунтовій дорозі. Модель із відкритим кузовом. У кузові стояли люди. Пилюка у сяйві сонця робила повітря плямистим, унаслідок чого атмосфера ставала видимою, а машина, попри холод, здавалося, пробивалася крізь піски Сахари.

Росіянин упізнав силуети, що стояли в кузові вантажівки. Діти. Випростані й нерухомі. Їхні обличчя проти світла здавалися білими вогниками свічок. Вони були вдягнені не в баварський одяг, а в костюмчики з чорної тканини. Білі сорочки зі стоячими комірцями визирали з-під піджачків. Ця деталь підсилювала їхній монастирський вигляд. Маленькі лютеранські пастори.

Вантажівка проминула їх десь на відстані сотні метрів. Волокін помітив одну деталь. Борти та дно кузова були вистелені дошками. Безперечно, для того, щоб пасажири не доторкалися до жодного із сучасних матеріалів. Голови всіх дітей були прикриті чорними бейсболками. На цій відстані вони були схожі на капелюшки, які носять аміші. Аміші Зла.

Росіянин затремтів, а тим часом вантажівка зникла, огорнута хмарою пилюки.

Він був тут заради них.

Він прийшов, щоб урятувати їх.

73

Йому вже доводилося переживати такі хвилини.

Наближення тієї миті, коли таємницю нарешті буде розгадано.

Мета, до якої ти йшов так довго, тепер на відстані простягненої руки.

У такий момент тебе завжди обступають паранормальні явища. Істина здається такою близькою, що обертає час і пробуджує в тобі блискавично короткі передчуття. Ти вже відчуваєш у жилах вібрації майбутнього шоку. Це як ті ледь чутні підземні поштовхи, що передують бурі — їх спроможні відчути лише тварини.

Їдучи по автостраді зі швидкістю понад 200 кілометрів на годину, Каздан переживав саме такі хвилини.

Перша година ночі. Він уже проїхав Фермон-Клеран і звернув у напрямку Мійо. Через двісті кілометрів він, як і того першого разу, виїде на дорогу N88, що приведе його у Флорак. У нього не було якогось конкретного плану, жодного уявлення про те, як він проникне в «Колонію» або налагодить зв’язок із Волокшим. Бо покладав надії на миттєве натхнення. А також на озброєних селян. На Роша та його хлопців.

Він зупинявся на самій вершині перевалу, щоб випорожнити міхур. Тепер йому знову хотілося помочитись. Ознака старості. Або страху. Або й першого, й другого. Помітив місце для зупинки. Покинув освітлену автостраду, щоб пірнути в темряву. Громадські туалети простягали до нього свої вказівні знаки. Проте Каздан віддав перевагу кущам. Коли закінчив свою справу, то почув крик, який пролунав над далеким гудінням автомобілів.

Крик якогось птаха.

Пронизливий і жалібний зойк, водночас хрипкий і уривчастий.

Стоячи в кущах, Каздан напружив слух.

Хрипкий крик пролунав знову, розкраявши ніч, мовби скошений спалах блискавки.

Він стояв нерухомо ще кілька секунд, відчуваючи, як приходять у рух досі заблоковані зчеплення його мозку. Щось таємниче набувало там форми. Щось таке, що завжди було там, у межах досяжності його розуму, але чого він досі не міг досягти.

Крик.

Ось він — ключ.

Чому він не додумався до цього раніше? Дослідники секти працювали над вивченням людського голосу. Й ось тепер його опанувало відчуття, що їхньою метою було відкрити зброю. Відкрити руйнівну силу, пов’язану з вокальними спроможностями людини.

Таким був їхній проект.

Узяти під контроль орган утворення звуку, щоб перетворити його на знаряддя вбивства.

Усі інші елементи стали на місце.

Гартман-батько був зачарований впливом тибетського співу на речі. Він звернув увагу на вібрації, що