Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Барбора спала тихо. Андрюс чув її дихання і майже бачив її обличчя на темно-сірому тлі зазвичай білої подушки.

Підсунувся до краю широкого двоспального ліжка. Опустив ноги і ледве дістав пальцями до дерев’яної підлоги. Це ліжко немов зумисне було зроблене для господаря — високого дев’яно­столітнього старого Крістофера, котрий зустрів їх учора на порозі будинку. Зростом майже в два метри, він виглядав як персонаж із історичного роману. Тільки йому більше пасувало б зустрічати їх на порозі власного замку-фортеці з вежами та бійницями.

Так, учорашній день згадувався в найдрібніших деталях. Крістофер, зустрічаючи їх, стояв у проймі відчинених дверей, а за ним виднілося інвалідне крісло-візочок. Воно ніби й не мало до нього жодного стосунку — так міцно господар стояв на ногах, відчинивши їм двері та простягнувши Андрюсові руку. І потиск його виявився міцним. Як у чоловіка в розквіті фізичних сил.

Хоча потім, коли вони вже увійшли, господар легко опустився в крісло на колесах і, хвацько розвернувшись, поїхав у вітальню, показуючи гостям дорогу. А там так само легко, майже без зусиль, піднявся і сів за обідній стіл, запропонувавши гостям зайняти місця поруч. Він говорив вишуканою англійською, і йому, здавалося, це додавало радощів. І до англійської Андрюса та Барбори прислухався з інтересом.

— Я ще не настільки немічний, як можна подумати, — відразу ж сказав він, кивнувши на крісло на колесах. — Це я швидше вчуся, як бути немічним.

Його погляд із крісла перестрибнув на креденс, де за дверцятами, заскленими рифленим візерунчастим склом, вгадувалися ряди пляшок.

— Не дістанете віскі? — спитав він Андрюса. — Права пляшка. І дві склянки.

Андрюс відчинив верхні дверцята креденса, витягнув пляшку, прямо там, у ніші між нижньою тумбою і горішньою шафою, налив на денце у дві склянки і повернувся до столу.

Крістофер усміхнувся, немов Андрюс щойно здав свій перший іспит, пригубив віскі. Зітхнув. Повідомив, що провів у цьому будинку двадцять щасливих років і майже десять спокійних. Був щасливий, поки не померла Дженніфер, дружина. Вона не любила це сільце і дуже сумувала за Вінніпегом, де вони колись вінчалися і де прожили веселішу частину спільного життя. Хоча чого сумувати за Вінніпегом? Вінніпезькі зими і його пронизливий холодний вітер здатні будь-яку людину перетворити на ченця-відлюдника, готового стирчати до літнього тепла в тісній і темній келії! Але навіть коли Дженніфер відчула, що дні її закінчуються, вона не попросила Крістофера відвезти її додому, в Канаду. Він це зробив би, але вона не просила. І тому похована тут, поруч, на кладовищі у Вімі. І вона не перша близька йому людина, котра здобула вічний спокій у цій землі. Його старший брат також похований тут. Старший брат, якого він не пам’ятає і не міг бачити, бо народився вже після його загибелі. Народився, щоб замінити загиблого в далекій Франції брата, що його забрала із собою в історію Перша світова разом із тисячами інших канадських солдатів. Батькам уже було під сорок, коли, дізнавшись, що у них більше немає єдиного сина, вирішили зачати ще одну дитину. І ось на старості літ молодший брат вирішив перебратися ближче до старшого.

— Уявляєте, — сказав раптом Крістофер здивовано, — теоретично я можу дожити до сторіччя загибелі свого брата!

Він сумно всміхнувся. Помовчав. Знову відпив віскі.

— Може, зробите собі чаю? — перевів погляд на Барбору. — Кухня там, — показав рукою на другі двері.

Барбора слухняно вийшла з кімнати. А старий продовжив свою розповідь, але тепер усе частіше поглядав на Ніколь, котра сиділа нерухомо й уважно дивилася на його вуста, немов не слухала його, а читала по губах.

Андрюсові здавалося, що вчорашній день ніколи не скінчиться.

Барбора повернулася з двома чашками чаю. І знову всі сиділи за столом. Чоловіки з віскі, жінки з чаєм. А Крістофер усе розказував про себе і про своє життя, немов він кілька років мовчав, і йому не було з ким побалакати.

За двома широкими вікнами вітальні денне світло стало слабшати, й як тільки Крістофер попросив Андрюса увімкнути люстру, Ніколь заквапилась. Сказала, що боїться кермувати машиною в темряві і що їй уже час. І що вона хотіла би знати, як влаштуються в цьому будинку її підопічні і друзі її сина — Андрюс і Барбора. І чи влаштовує його їхня телефонна домовленість про те, що соціальні служби платитимуть Барборі як соцпрацівнику, а він доплачуватиме ще чотириста євро.

Крістофер заспокоїв і Ніколь, і молоду пару.

— Вони будуть жити в нашій із Дженніфер спальні, — сказав він. — Це найкраща кімната в будинку. Мені вона не потрібна, я вже давно сплю в кабінеті. Там затишніше, якщо ти сам. Звісно, давайте зробимо тиждень випробувального терміну. І для вас, — він подивився на Андрюса та Барбору, — і для мене. Якщо я вас влаштую як пацієнт, якому треба допомагати, і ви мене також влаштуєте, — то всім буде добре!

Він не вийшов провести Ніколь. Барбі й Андрюс попрощалися з нею біля будинку Крістофера. Андрюс подарував їй баночку з третім трюфелем, знайденим у далекому бурґундському лісі між Діжоном і Бйоном. Жінка заохала, не хотіла брати, але взяла.

Вулицею біля будинку Крістофера за весь час їхніх розмов не проїхала жодна машина! І білий «рено-лоґан» Ніколь, щойно рушивши з місця, відразу ж пропав, звернувши за вигин вулиці.

Повертаючись у будинок, Андрюс відчув, що голодний. За весь час їхньої довгої розмови старий їм так нічого і не запропонував. Може, він узагалі нічого не їсть?

При світлі люстри вітальня здалася затишнішою і водночас старомодною. Креденс із глухими нижніми дверцятами та заскленими горішніми виблискував благородним лаком. Кушетка і диван під стінами здалися новенькими, незважаючи на свій антикварний дизайн. Кілька світлин у рамках на стінах відбили в скельцях вогники люстри.

Андрюс наважився сказати старому господареві будинку, що зголоднів. Крістофер, схаменувшись, ляснув широкою долонею по чолі, засміявся гучним сміхом.

— Звісно! — вигукнув він. — Я весь час забуваю! Візьми щось у холодильнику!

Андрюс зазирнув на кухню, відчинив місткий холодильник, але в ньому побачив тільки три яйця, черствий хліб, масло і непочатий «трикутничок» сиру брі.

— А кафе чи ресторан тут поруч є? — спитав він, повернувшись до вітальні.

— Так, звісно! — закивав старий. — П’ятнадцять хвилин пішки, на рю де ля Ґар у самому центрі!

— Ви не проти, якщо ми з Барборою вийдемо на годинку?