Читати книгу - "Все королівське військо"

З перших же ударів стало зрозуміло, що діло своє вони знають. І що м’язи їхні не потребують особливої розминки. Хлопець був середнього зросту, чи, може, трішечки менший, з широкими грудьми, дужими руками й без грама зайвої ваги. Він мав руду, підстрижену йоржиком чуприну, і таке саме руде волосся кучерявилось у нього на грудях, у викоті майки, а рожеву, як у немовляти, шкіру на обличчі та плечах рясно вкривало ластовиння. А серед усього того ластовиння сяяла широка білозуба усмішка і ясніли голубі очі. Дівчина була жвава, засмагла до коричневого, з коротким каштановим волоссям, що метлялося за кожним рвучким поворотом, із засмаглими руками та плечима над куценькою білою блузкою, із засмаглими ногами в білих туфлях та шкарпетках і засмаглим пласким животом між білими шортами й білою блузкою. Обоє були зовсім юні.

Дуже скоро вони почали грати по-справжньому, і я стежив за ними поверх газети. Мабуть, рудий хлопчина грав і не на повну силу, але дівчина відбивала його удари досить вправно й навіть сама змушувала його побігати. А то й вигравала гейм. Приємно було дивитися на неї, таку легку, пружну, поривчасту й зосереджену. Одначе не так приємно, як колись на Анну Стентон, вирішив я. І навіть поміркував трохи про те, що біла спідничка, яка хляпає і завихрюється в такт рухів тенісистки, краща порівняно з шортами. Але й шорти були гарні. Справді гарні на тій жвавій засмаглій дівчині. Я не міг цього не визнати.

Не міг не визнати й того, що, дивлячись отак на них, я весь час відчував важкий клубок у горлі. Бо то не я був на корті. І не Анна Стентон. Яка глибока, жахлива несправедливість, що то не я. Звідки взявся там отой рудий, коротко підстрижений хлопчина? Звідки взялась ота дівчина? Я раптом відчув неприязнь до них. Мені захотілося піти на корт, спинити гру й сказати:

«Ви гадаєте, що гратимете отак вічно, еге ж? Ні, не гратимете».

«Певно, що ні,— відповість дівчина,— не вічно».

«Та де ж би то,— обізветься й хлопець.— Після обіду ми підемо купатись, а ввечері…»

«Ви не зрозуміли,— скажу я.— Певне ж, я знаю, що ви підете купатись, а ввечері поїдете кататися машиною і дорогою назад десь зупинитесь. Але ви гадаєте, що так воно триватиме вічно».

«Та де ж би то,— скаже він.— Через тиждень мені повертатися до коледжу».

«А мені до школи,— скаже вона.— Але на День подяки82 ми з Елом знову зустрінемось, правда ж, Еле? І ти повезеш мене на великі змагання, правда ж, Еле?..»

Їм на все начхати, хоч ти їм що. Тож не варто ділитися з ними своєю мудрістю. Навіть тією великою істиною, що відкрилася мені в подорожі до Каліфорнії. Вони ще не відають істини Великого Ко́рча, але нехай доходять до неї самі — розказувати їм марно. Може, вони й вислухають чемненько, одначе не повірять і слову. І, спостерігаючи, як та засмагла дівчина гасає й вистрибує на тлі миртів і іскристого моря, я сам на мить засумнівався, чи вірю в цю істину.

Та ні, я таки вірив у неї, бо їздив до Каліфорнії.

Я не додивився першого сета. Коли я пішов, рахунок був п’ять — два, але скидалося на те, що скоро буде п’ять — три, бо рудий хлопчина трохи, не дуже помітно, підгравав дівчині й посміхався серед свого ластовиння, коли вона лунко відбивала м’яч.

Я подався додому, перевдягся й пішов купатись. Поспішати було нікуди, отож я забрів аж до бухти й довго плавав у тому закутку Мексіканської затоки, що й сама є закутком неосяжного, солоного, спученого світового водного обширу. Додому я повернувся якраз на другий сніданок. Снідав я разом з матір’ю. Вона весь час намагалася випитати в мене, чого я приїхав, а я ухилявся, аж до самого десерту. Тоді запитав, чи в Лендінгу тепер суддя Ірвін. Досі я про це не питав, хоча й міг би довідатися ще ввечері, коли приїхав. Але не став довідуватись. Відклав це на потім.

Так, він був у Лендінгу.

Пити каву й курити ми перейшли на бічну веранду. Трохи згодом я піднявся нагору полежати й перетравити їжу. Лежав у своїй давній кімнаті близько години. Потім вирішив, що треба братися до діла. Отож тихенько спустився вниз і рушив до надвірних дверей.

Одначе мати сиділа у вітальні й гукнула мене. Я здивувався, що вона сидить там о такій годині, але вона сиділа. На мене чатувала, подумав я. Тоді зайшов і, прихилившись до одвірка, став чекати, що вона скаже.

— Ти до судді йдеш? — спитала мати.

Я сказав, що до судді.

Вона тримала перед собою праву руку долонею донизу, розчепіривши пальці, і роздивлялася на блискучий червоний манікюр. Потім, нахмуривши брови, наче той огляд її не вдовольнив, запитала:

— Що, політика?

— Та щось таке,— відказав я.

— Чого б тобі не піти пізніше? — спитала вона.— Йому не подобається, коли його турбують о такій порі.

— Те, що я маю йому сказати, не сподобається йому о будь-якій порі, хоч удень, хоч уночі.

Вона пильно поглянула на мене, забувши про свою руку, що так і лишилася розчепірена в повітрі. Тоді сказала:

— Він себе недобре почуває. Навіщо його турбувати? Він нездужає.

— Нічого не можу вдіяти,— мовив я, відчуваючи, як у мені здіймається впертість.

— Він нездужає.

— Нічим не можу зарадити.

— Ти міг би принаймні почекати до вечора.

— Ні, чекати я не стану,— відказав я. Я відчув, що просто не можу чекати. Мені треба було піти й покінчити з цією справою. Зустрівши незгоду, опір, я тільки утвердився в своєму намірі. Мені треба було все з’ясувати. Негайно.

— Я б цього не хотіла,— сказала мати й нарешті опустила руку, що її весь той час так і тримала перед собою.

— Нічого не можу вдіяти.

— Я б дуже не хотіла, щоб ти встряв у… щось таке…— жалісно промовила вона.

— Я до цього «чогось» непричетний.

— Як це