Читати книгу - "Американські боги"

Товстий пацан рухався поміж них розслабленою ходою людини, яка, незважаючи на цілковите невміння спілкуватися, стала успішнішою, ніж могла б навіть мріяти. Його чорний плащ тріпотів на вітрі.

За стійкою з безалкогольними напоями у садочку Матінки-Гуски щось кахикнуло, привертаючи увагу. Створіння було величезним, леза-скальпелі їжачилися з його голови і пальців. Обличчя було вкрите пухлинами. Воно заговорило в’язким голосом:

— Буде величезна битва.

— Не буде жодної битви, — відрізав товстун. — На нас чекає звичайна грьобана зміна парадигми. Переворот. Ці всі архаїзми типу «битва», ніби якийсь грьобаний Дао Цзи.

Вкрита пухлинами істота кліпнула очима і спантеличено відповіла:

— Я чекаю.

— Та роби, що хочеш, — закотив очиці товстун. Тоді додав: — Я шукаю агента Світа. Ти його не бачив?

Створіння почухалося лезом скальпеля, зосереджено відкопилило нижню пухлину-губу. Тоді кивнуло:

— Он там.

Товстий пацан вирушив туди, навіть не подякувавши. Істота мовчки чекала, поки малий не зник з очей.

— Битва все-таки буде, — звірилося створіння жінці, яка ніби зійшла з екрану невисокої роздільної здатності і на чиєму обличчі можна було побачити окремі пікселі.

Жінка схилилася до нього і співчутливо кивнула:

— Хочете про це поговорити?

Створіння кліпнуло, а тоді почало говорити.

Градів «Форд Експлорер» мав вмонтовану систему навігації — маленьку сріблясту коробочку, яка прислухалася до супутників і нашіптувала машині про її місцезнаходження. І однаково «Форд» заблукав у плетиві сільських доріг на південь від Блексбурга: здавалося, дороги тут не надто звертали увагу на те, що там намальовано на карті чи екрані. Відтак йому довелося зупинитись у якомусь задуп’ї, опустити вікно машини і запитати про дорогу до ферми «Ясен» у білої товстунки, що її волочив за собою вовкодав на ранкову прогулянку.

Вона кивнула, вказала кудись рукою і заговорила. Він сказав красно дякую, хоч не зрозумів геть жодного її слова, підняв вікно і поїхав приблизно у вказаному напрямку.

Проїхав ще сорок хвилин, виїжджаючи з однієї сільської дороги на іншу. Кожна нова дорога дарувала йому надію, але зрештою приносила тільки розчарування. Град закусив нижню губу.

— Я застарий для цього лайна, — заявив він уголос. Фраза звучала, немов кіношний штамп, і Град це розумів.

Йому скоро п’ятдесят. Більшість свого трудового життя він пропрацював у таких установах, що їх знають тільки за абревіатурами. Чи полишив він роботу на державу з десяток років тому на користь приватного сектору, чи ні — це питання радше точки зору, а не конкретних фактів. Хтось міг погодитись із цим твердженням, хтось ні. Однаково, лише диванні експерти, що просторікували в курилках і на кухнях, могли наполягати на якійсь різниці між державним і приватним у цих справах.

Він вже дійшов до краю і готовий був махнути рукою на ту ферму, коли це виїхав на пагорок і побачив намальований вручну знак на воротах. Як йому і казали, там було просто написано: «Ясен». Він припаркував «Форд Експлорер», вибрався з машини і розплутав дріт, що тримав стулки воріт. Тоді вліз назад у машину і заїхав на територію ферми.

Це ніби варити жабу, думав він. Спершу саджаєш жабу в прохолодну воду, і аж тоді вмикаєш газ. Поки жаба помітить, що щось не те, вона вже звариться. Світ, у якому він працював, був надто химерним. У нього під ногами не було тверді. В каструлі несамовито кипіла вода.

Коли його перевели до Агентства, все здавалося дуже простим. Зараз все не те щоб ускладнилося... стало надто чудернацьким. Він сидів у кабінеті агента Світа о другій ночі і слухав, що має робити.

— Вловив? — перепитав агент Світ, коли передавав йому ножа в темних шкіряних піхвах. — Відріж мені галузку. Достатньо десь метра, не треба довшої.

— Так точно, — підтвердив він. А тоді перепитав: — А чому я повинен це робити, пане?

— Бо я так наказав, — сухо відрубав агент Світ. — Знайди дерево. Виконай наказ. Привези мені цю річ у Чаттануґу. Притьмом!

— А що з тим мудилою?

— З Тінню? Якщо побачиш його, то просто уникай. Не зачіпай його. Взагалі не говори з ним, не звертай уваги. Ще бракувало, аби ти з нього мученика зробив. Наш план на гру не передбачає мучеників, — і він розтягнув пошрамовані губи у посмішці.

Агент Світ любив усміхатися і жартувати — агент Град вже безліч разів помічав цю його рису. Зрештою, в Канзасі той дуже розважився, прикидаючись водієм.

— Але ж якщо...

— Жодних мучеників, Граде.

Град кивнув, взяв ножа в піхвах і заштовхав гнів, який кипів усередині, якомога глибше.

Ненависть до Тіні стала частиною Градового єства. Засинаючи, він бачив похмуро-урочисте Тіневе обличчя, і цю його усмішку, в якій не було усмішки, і за яку так хотілося врізати йому в живіт, і навіть уві сні Град відчував, як щелепи стискаються, як тягне у скронях, як нутрощі аж пече від цієї ненависті.

Він вів свій «Форд Експлорер» по лужку, повз покинутий фермерський будинок. Перетнув місточок і побачив дерево. Запаркував машину трохи віддалік і заглушив мотор. Годинник на панелі приладів показував 6:38 ранку. Град залишив ключі в машині і пішов до дерева.

Те було величезне. Здавалося, воно існує у якомусь власному, окремому масштабі. Град не міг навіть приблизно сказати, було в ньому двадцять метрів висоти чи сто. Його кора нагадувала кольором дорогий сірий шовковий шарф.

Невисоко над землею висів обплетений мотузками і приторочений до стовбура голий чоловік, а між коріння дерева лежало щось загорнуте в простирадло. Він наблизився і пригледівся. Відгорнув простирадло ногою. На Града витріщилося вціліле півобличчя Середи. Град думав, що те аж роїтиметься від мух і личинок, але комахи його не зачепили. Від трупа навіть не смерділо. Небіжчик мав точнісінько такий самий вигляд, як і в мотелі.

Град наблизився до дерева. Трохи пройшов навколо товстого стовбура так, аби заховатися від сліпих віконниць фермерського будиночка, а тоді розстібнув штани і посцяв на дерево. Застібнув ширінку. Пішов до будинку, знайшов дерев’яну розкладну драбину, приніс її назад і притулив до стовбура. Видряпався нагору.

Тінь безвольно звисав на мотузках, що прив’язали його до дерева. Град навіть не був певний, що той ще живий: Тіневі груди не здіймались і не опускались. Зрештою, мертвий чи майже мертвий — яка тепер різниця?

— Привіт, мудаче, — вголос звернувся Град до Тіні. Той