Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

На початок бронзової доби уже були відомі усі головні засоби обробки кременю: різноманітна ретуш, шліфування, полірування, пікетаж тощо. За доби ранньої бронзи спостерігається їх удосконалення. Цей час, мабуть, слід уважати апогеєм кременеобробного виробництва. На середину II тис. до н. е. головні технологічні прийоми обробки кременю досягли своєї довершеності й фізичні можливості мінералу були вичерпані. Уже тоді в окремих регіонах помітні ознаки занепаду цього виробництва. Трапляються знаряддя з недбалою ретушшю, яка вкриває не всю поверхню, а лише окремі ділянки — кут, лезо, один робочий бік тощо. Погіршується якість шліфування, рідким стає суцільне шліфування, частіше шліфують лише робочу частину. Процес якісного та кількісного занепаду виробництва крем’яних знарядь триває. Їхнє місце поступово займають бронзові. Втрачається престижність крем’яних речей, що призвело до погіршення технології їх виготовлення. Степові племена на базі Кавказького, Карпато-Балканського та місцевого Донецького гірничо-металургійних центрів поступово нарощують виробництво металевих знарядь. Але у Північній Україні, віддаленій від головних осередків металургії та багатій практично невичерпними покладами кременю, провідний виробничий реманент лишається кам’яним майже до кінця бронзового віку.

За доби пізньої бронзи кількість кам’яних знарядь скорочується ще більше, та деякою мірою вони ще побутують на всіх теренах України. Лише на початку раннього залізного віку виробництво кам’яних знарядь, за винятком зернотерок, практично припиняється. Лише на Волині та у носіїв висоцької культури відомі на цей час крем’яні вироби. Таким чином, протягом бронзової доби кам’яні знаряддя відігравали значну роль у побуті та господарстві племен України. Для їхньої характеристики важливо уявити історію технології обробки кременю, яка пройшла у своєму розвитку ряд етапів. Виділено первинну та вторинну стадії обробки. За енеоліту та ранньобронзової доби побутувала так звана пластинчата техніка. У місцях залягання кременю майстри заготовляли різні за розмірами та формою пластини, відколюючи їх від жовен. До селища приносили лише пластини, а відтак із них виготовляли різноманітні знаряддя. Найбільшого поширення пластинчата техніка набула у племен, що населяли лісостепове Правобережжя. Одночасно з пластинчатою розвивається й техніка збереженої основи, пов’язана з масовим використанням тесел та сокир. На вироблення цих знарядь йшла велика кількість жовен. У такому випадку первинна обробка полягала у відборі найбільш відповідних за формою до запланованої речі шматків та сколюванні з них зайвих частин. Ця техніка відома в усій Центральній та Східній Європі. Польські археологи вважають, що її виникнення зумовлене значним розвитком землеробства, зокрема підсічного, для якого потребувалось безліч сокир. Побутує думка, що техніка збереженої основи пов’язана з появою та розселенням племен культури “бойових сокир”, яку іменують також культурою шнурової кераміки. На значній території Правобережної України ця техніка існує до кінця бронзової доби.

Вторинна обробка від початку епохи розрізнялася залежно від типу знарядь. Знаряддя повсякденного ужитку в господарстві та побуті: ножі, скребачки, сокири — не вимагали особливо ретельної обробки, що була адекватна прямому призначенню знарядь — рубати, скребти, різати. Предмети ж озброєння, крім прямого призначення, мали милувати око витонченістю, довершеністю форм та чепурним дизайном. Тут ретельно добирався матеріал, використовувалися пікетаж та шліфування, декоративне оформлення.

За призначенням кам’яні знаряддя можна розділити на пов’язані із землеробством, скотарством, обробкою деревини, озброєнням, побутові тощо. Серед землеробських знарядь вирізняються мотики, зернотерки, ступки з товкачами, ріжучі частини серпів. Майже на усіх поселеннях, а також у деяких похованнях бронзової доби виявлено мотики. Це знаряддя клиноподібної форми з широким, головно сплощеним лезом, загостреним протилежним кінцем. Звичайно мотики були оброблені грубими великими відколами, рідше лезова частина підшліфована або загострена за допомогою дрібніших відколів. Зрідка трапляються мотики із суцільно відшліфованою поверхнею та чітко позначеним пристроєм для закріплення держака — на штик просвердленого отвору або ж кільцевої виїмки довкола верхньої частини знаряддя. Окремо слід згадати кам’яну мотику, виявлену біля с. Новопокровське Чугуївського району Харківської області. Вона має вигнуту форму, загострене лезо та просвердлений отвір. Уся її поверхня ретельно відшліфована. Аналогічна за формою мотика походить із могильника біля с. Іванковичі на Київщині. Кам’яні мотики без отворів уставлялися, напевне, у рогову муфту або ж прив’язувалися до колінчастого дерев’яного держака.

Зернотерки, товкачі та ступки мало змінюються протягом бронзової доби. Виготовляли їх переважно з грубозернистих порід каменю. За формою зернотерки поділяються на овальні, підпрямокутні, зрідка круглі. Вони звичайно складаються із двох плит — нижньої, більшої за розмірами, та верхньої, меншої та вужчої. За доби пізньої бронзи поширюються невеликі ступки на піддоні з ретельно відполірованою поверхнею. З ними, напевне, пов’язані також ретельно зроблені товкачики, орнаментовані канелюрами та хрестоподібно розташованими рельєфними пуп’янками. Існує думка, що у таких ступках перетиралася вохра та інші речовини, які стосувалися культових відправ. Ширше були розповсюджені ступки, виготовлені із квадратних та круглих брил із чашоподібними заглибинами у центрі робочої поверхні. Шерехата поверхня заглибин дає можливість припустити, що такі ступки використовувалися для одержання крупи. Найчисленнішими є знахідки крем’яних серпів. Домінуючим типом крем’яних серпів від початку бронзової доби були масивні знаряддя, які за обрисами нагадували ножі з горбатою спинкою та прямим лезом. На добу середньої бронзи їхня кількість зменшується, а технологія виготовлення удосконалюється та урізноманітнюється, залежно від призначення знаряддя: для збирання зернових, заготівлі зеленого корму для худоби тощо. Серед виокремлених кількох типів найбільшого поширення набувають серпи дзьобовидної форми з розширеною п’яткою, вигнутою спинкою та трохи увігнутим лезом. Рідше трапляються тонкі серповидні знаряддя типу сікачів. За доби пізньої бронзи, крім суцільних серпів, подібних до більш ранніх, з’являються складені з двох-трьох, іноді чотирьох крем’яних платівок, які вставлялися до кістяної або дерев’яної муфти-руків’я. Такі серпи були вигідніші, позаяк заощаджували працю майстра — зламана частина не псувала знаряддя загалом, її легко було замінити новою пластиною-вкладнем. Осередок виготовлення складених серпів розташовувався десь на півдні Правобережної України. Саме там вони збережуться до ранньоскіфського часу, побутуючи уже поряд із залізними.

Кам’яні знаряддя, пов’язані із скотарством, складають, мабуть, найчисленнішу групу. За твердженням трасологів, вони слугували для обробки шкір, кісток, рогу. Насамперед це різноманітні за формою та розмірами ножі. На початку бронзової доби їх виготовляли із крем’яних платівок, а згодом — із відщепів. Деякі з ножів мали виділений черенок, що вставлявся до муфти-руків’я. Загалом же серед знахідок кількісно переважають скребачки. Залежно від конфігурації відщепів скребачки бувають круглими, прямокутними, трикутними та інших обрисів. Як робоча оформлялася вся поверхня або ж її окремі ділянки. Скребла різняться від скребачок лише більшими розмірами. Близькими до них