Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

Сафар–бей зупинився. Ні, до хвірточки добігти він не встигне. Та, здається, там і не проб’єшся крізь тисняву. До того ж майже всі козаки ринули туди, сіючи смерть серед яничарів, які майже не чинили вже опору… Розпач охопив його. Ніколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид смерті, як тепер. І якої безглуздої смерті! По суті, доводиться гинути не в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба!

Він стояв за рогом зовсім один. Усі яничари, з якими щойно ховався від козацьких куль, десь зникли, розбіглися, можливо, помчали, як і тисячі інших, до рятівної хвірточки. Прихилився спітнілим лобом до крижаної стіни і позирав на завалений трупами майдан, на зблиски козацьких шабель проти місяця, на змішаний з кров’ю сніг і юрбу яничарів, що на очах танула, як віск на вогні.

Пропало все — честь, слава, майбутнє… Як повертатися додому без своїх вояків, без загону? Що його жде там? Відставка? Заслання? Тюрма?

Прокляття!

Душа його надломилася давно, тоді ще, коли знайшов рідних і почав думати над своєю долею. Тепер же раптом відчув у серці таку порожнечу, що аж сам здивувався і злякався.

Кому він потрібен? Для чого живе на світі? Що зробив доброго?

Тільки й того, що проливав кров. Передусім — кров болгарського народу, з якого, як виявилося, і сам вийшов. В ім’я чого проливав її?

Чи здобув багатство? Почесті? Владу? Чи зазнав ласки й любові? Ні, скільки й пам’ятає себе, його завжди оточувала ненависть, — у яничарській школі, коли був аджем–огланом, на службі в яничарських бюлюках, у Болгарії…

Тягнувся до щастя, як метелик до вогню. От і дотягнувся! Досягнув!.. Тепер усьому — кінець!

Страху не відчував. Жалю — теж. Все збайдужіло. Навіть життя…

Чи то душа вигоріла у пекельному вогні, чи стомився за своє коротке, але таке бурхливе яничарське життя?

А може, то передчуття стукає в серце? Може, для нього вже відчиняються райські сади Аллаха?

Ну, що ж, Сафар–бею, наступає твій смертний час. Зустрінь його достойно!..

Раптом перед ним промайнула знайома постать Гаміда. З шаблею в одній руці і пістолем у другій спагія прудко перебіг від одного куреня до сусіднього, видно, маючи намір непоміченим пробратися до хвіртки і крізь неї утекти з Січі. Сафар–бей, забувши про своє становище, про свої сумні думки, іронічно посміхнувся: цікаво, чи ж далеко зуміє втекти він? Дуже вже помітний і неповороткий.

Гамід не бачив Сафар–бея, хоча був від нього всього за якихось півтора десятка кроків. А Сафар–бей вважав за доцільне не нагадувати йому про себе, бажаючи прослідкувати, що ж робитиме спагія. Невже ризикне вискочити з засідки і перебігти на очах у сотень козаків широкий майдан? А тільки так він міг добратися до хвірточки.

Однак Гамід явно не поспішав. Притиснувся до стіни, перекинувши шаблю в ліву руку, а пістоль — у праву. На когось вичікував… Ось він весь напружився, завмер, підвівши вгору дуло пістоля. Нагадував собою відгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В кого ж цілиться спагія?

З пістоля блиснув вогонь — гримнув постріл. В ту ж мить Гамід рвонувся навкіс через майдан, перестрибуючи через убитих і поранених. З–за рогу куреня вискочили два козака і щодуху помчали за ним. А слідом вийшло ще двоє. Зупинилися.

— Ах, ти, чортяка! — вигукнув дебелий старий козарлюга. — Горохове опудало! Це ж він у тебе мітив, батьку кошовий!

— Не сумніваюся, — відповів сивовусий міцний козак. — Куля цвьохнула над самим вухом… На піввершка вбік — і не було б раба

Божого Івана! — І раптом закричав: — Хлопці, візьміть–но його живцем. Не рубайте!.. От так!.. Ходімо, брате Метелиця!

— Схопили! Ведуть! — вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустріч.

З–за рогу вийшло троє: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамід, за ним — два запорожці. Сафар–бей мало не скрикнув: один з них — Арсен Звенигора!

Гамід зупинився перед Сірком. Кошовий довго роздивлявся його, потім спитав:

— Ти мене знаєш, турчине?

Арсен переклав запитання.

— Урус–шайтан… Я зразу впізнав тебе, — глухо відповів Гамід.

— Впізнав? Хіба ти знав мене раніш?

— Знав. Я був на Січі з посольством… і добре роздивився на тебе.

— Гм… і вирішив прикінчити?

Гамід мовчав. Зиркав на козаків, мов зацькований хортами вовк.

— Сікачу, відведи його в холодну, — сказав Сірко. — Це неабияке цабе! За нього ми виміняємо чимало наших людей!

— Батьку! — кинувся до кошового Арсен. — Не можна відпускати цього собаку живим! Коли б ти знав, хто він такий, то негайно сам зітнув би йому башку!

— Хто ж це?

— Гамід. Мій колишній господар. Я розповідав тобі про нього… Люта бестія!.. Дозволь порахуватися з ним!

Гамід тільки тепер впізнав Звенигору. Безвихідь, лють, відчай забриніли в його звіриному рикові, що вирвався у нього з грудей. Він метнувся до козака і вп’явся йому руками в горло. Але Арсен різким ударом відкинув його назад. Гамід упав на сніг.

— І справді лютий, — промовив Сірко. — Але ж якось гидко рубати беззбройного…

Арсен простягнув спагії відібрану у нього шаблю:

— Бери — захищайся!

— На Бога, Арсене! — вигукнув Метелиця. — Він може тебе поранити!

— Зате не скаже, що з ним повелися безчесно!

Гамід не розумів, чого від нього хочуть! Жах скаламутив йому розум. Врешті, побачивши простягнуту до нього руків’ям шаблю, прийшов до тями, схопив її і скочив на ноги. В одну мить розв’язав башлик, скинув кожуха. Поспішав, ніби боявся, що козаки передумають.

Блиснули і схрестилися шаблі. Заскреготала міцна холодна криця. Гамід зразу ж ринувся у наступ і трохи потіснив Арсена. Відчай додав йому сили. Він розумів, що втрачати нічого, — чи так, чи інакше — кінець! Тож єдиним його помислом було прихо–пити на той світ із собою і свого лютого ворога — запорожця, якого не без підстав вважав винуватцем усіх своїх теперішніх незгод і нещасть.

Сірко, Метелиця і Сікач стояли збоку, спокійно стежачи за поєдинком. Ніхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов’язана долею і з Гамідом, і з Звенигорою, слідкує не менш пильно, хоч і не так спокійно за тим двобоєм.

Сафар–бей затаїв подих. Він розумів, що Гамід приречений, але жалю до нього не відчував. Скоріше навпаки, боявся, що відчайдушним ударом він нанесе смертельну рану Арсенові, і Златка залишиться в чужому краю ні дівчиною, ні вдовою. З якогось часу