Читати книгу - "Ловець снів"

— Тому нам потрібно розділитися на кілька груп, скажімо, по три пари в кожній… в кожній… і ми… ми… ми.

Містер Боклін затихає, як заводна іграшка, а потім просто стоїть навпроти телевізора Кейвеллів і дивиться. У натовпі присутніх батьків, що нашвидку зібрались, пробігає гомін, ніхто не розуміє, що з ним трапилося, — до цього він виступав так упевнено.

— Джозі, — глухо вимовляє він позбавленим будь-якої інтонації тоном, зовсім не схожим на той упевнений розгонистий голос, яким він виступає в залі суду.

— Так, — каже Гектор Рінкенгауер, — це її ім’я. Що з тобою, Дейве? Усе га…

— Джозі, — повторює Дейв і піднімає тремтячу руку. Генрі (а значить, і Овену, який спостерігає за подіями очима Генрі) він здається схожим на Дух Майбутнього Різдва, що вказує на могилу Ібенезера Скруджа.

Повертається одне обличчя… два… чотири… очі Алфі Кейвелла, величезні й недовірливі за скельцями окулярів… і нарешті очі місіс Рінкенгауер.

— Привіт, мам, — ніби нічого й не сталося, каже Джозі й піднімає сумку. — Дадді знайшов Барбі-Кена. Я застрягла…

Дальші її слова заглушує щасливий крик жінки. Генрі ніколи в житті не чув подібного вереску, і, хоча все це чудово, є в такому крику щось моторошне.

— Трахни мене, Фредді, — каже Бобер… тихо, впівголоса.

Джонсі обіймає Даддітса, якого злякали крики.

Піт дивиться на Генрі і злегка киває: а ми молодці .

Генрі киває у відповідь: ага, це точно .

Можливо, це не їхній зоряний час, але щось дуже подібне. І коли місіс Рінкенгауер, умиваючись слізьми, кидається обіймати доньку, Генрі торкається руки Даддітса. Коли Даддітс повертається до нього, Генрі м’яко цілує його в щоку. «Старий добрий Даддітс, — думає Генрі. — Старий добрий…»

6

— Приїхали, — стиха промовив Генрі. — З’їзд 27.

Видіння вітальні Кейвеллів луснуло, як мильна бульбашка, і Овен подивився на знак: «З’ЇЗД 27, КАНЗАС-СТРИТ, ТРИМАЙТЕСЯ ПРАВОЇ СТОРОНИ». У його вухах іще стояли крики жінки, яка все ніяк не могла повірити своєму щастю.

— Ти в порядку? — запитав Генрі.

— Так. Принаймні мені так здається.

Він повернув на дорогу, що вела вниз, де «Хамві» мусив буквально протискатися між заметів. Годинник, вбудований у приладову панель, зупинився так само, як годинник на зап’ястку Генрі, але здалося, що темрява почала ледь помітно розсіюватись.

— Наприкінці куди повертати? Праворуч чи ліворуч? Говори зараз, я не хочу зупинятися.

— Ліворуч, ліворуч.

Під ліхтарем, що розгойдувався на вітрі, Овен розвернув «Хамві» ліворуч, вивів його з чергового юзу і рушив далі по Канзас-стрит на південь. Дорога була розчищена, і не так давно, але її вже знову майже замело.

— Здається, сніг припиняється, — зауважив Генрі.

— Так, але який вітер шалений! Що, вже кортить зустрітися з ним? З Даддітсом?

Генрі всміхнувся.

— Трохи нервую, але так. — Він похитав головою. — Даддітс — це… Просто, коли ти поруч із Даддітсом, у тебе душа співає. Він як трибл. Сам побачиш. Не хочеться просто отак серед ночі завалюватися до них як сніг на голову.

Овен знизав плечима, мовляв, що тут поробиш.

— Вони вже, напевне, років чотири живуть у західному районі міста, а я жодного разу в них не був, — і, навіть не помітивши переходу, продовжив думками: «Вони переїхали після смерті Алфі».

«І ви…» — далі не слова, а картинка: люди в чорному під чорними парасольками. Цвинтар, дощ. Труна на підставці, вирізаний напис «СПОЧИВАЙ З МИРОМ, АЛФІ».

«Ні, — соромливо відповів Генрі. — Ніхто з нас не приїхав».

«?»

Але Генрі не знав, чому вони не приїхали, хоча йому спала на думку фраза: «Рука, що пише, йде вперед без вороття»[185]. Даддітс був важливою (точніше було б сказати, життєво важливою) частиною їхнього дитинства. І після того, як цей зв’язок перервався, повернення назад не принесло б нічого, крім болю, ба навіть марного болю. Тепер він дещо зрозумів. Картини, які асоціювалися з його депресією і дедалі більшою впевненістю в необхідності добровільно піти з життя, — цівки молока на батьковому підборідді, широченний зад Баррі Ньюмена, стрімкого втікача з його кабінету, — весь цей час приховували іншу, набагато сильнішу картину: ловець снів. Чи не це справжня причина його відчаю? Грандіозність задуму ловця снів, досконала банальність його застосування? Використання Даддітса для пошуків Джозі Рінкенгауер — це приблизно те саме, що відкрити квантову фізику й використати її для створення відеоігор. А ще гірше — вирішити, що квантова фізика ні до чого іншого не придатна. Ні, зрозуміло, вони зробили добру справу — без них Джозі Рінкенгауер померла б у тій трубі, як щур у бочці з водою. Але, чого вже там, скажемо відверто, вони врятували не майбутнього нобелівського лауреата…

«Я не можу встежити за всім, що в тебе в голові коїться, — глибоко всередині розуму Генрі несподівано промовив Овен. — Але звучить це, чорт забирай, дуже самовпевнено. Яка вулиця?»

Вражений Генрі обпік його поглядом.

— Так, ми останнім часом не відвідували його, все? Може, закінчимо з цим?

— Гаразд, — сказав Овен.

— Але ми посилали йому листівки на Різдво. Щороку. Звідки я й знаю, що вони переїхали на Дірборн-стрит, 41, Дірборн-стрит, Західне Деррі, через три перехрестя праворуч.

— Гаразд. Заспокойся.

— Трахни свою маму і здохни.

— Генрі…

— Зв’язок у нас просто перервався. З ким не буває. Може, з тобою, містере Досконалість, такого й не траплялось, але у нас… у нас… — Генрі опустив погляд, побачив, що його кулаки стиснуті, і зусиллям волі змусив себе їх розтулити.

— Гаразд, я мовчу.

— Напевне, містер Досконалість підтримує зв’язок з усіма своїми друзями дитинства, чи не так? Ви, хлопці, зустрічаєтесь раз на рік, аби потягати один одного за труси, послухати свої платівки «Мотлі Крю» і поїсти салату «Сюрприз» із тунцем, як раніше готували в їдальні.

— Пробач, що засмутив тебе.

— Та пішов ти! Поводишся так, ніби ми покинули його.

Що за великим рахунком, звичайно, багато в чому відповідало дійсності.

Овен промовчав. Він напружено вдивлявся в кружляння снігу, у блідо-сірому світлі раннього ранку шукаючи поглядом вказівник Дірборн-стрит… і знайшов його, якраз попереду. Очищувач, який проходив по Канзас-стрит, захопив лише самий кінець Дірборн, але Овен вирішив, що «Хамві» проб’ється.

— Це не те, що я й думати забув про нього, —