Читати книгу - "Бляшаний барабан"

— Гаразд, Ісусе. Якщо хочеш, ми тебе приймемо, будеш із нами. Ми — трясуни, якщо це тобі щось каже.

Оскар зважив у долоні наручного годинника й передарував цю досить вишукану річ зі світним циферблатом, що показував нуль годин і двадцять три хвилини, хлопчині, якого називали Вутлекрадом. Той запитливо звів очі на свого шефа. Смажений Осетер кивнув головою на знак згоди. І тоді Оскар, поправивши барабана на зворотний шлях, сказав:

— Ісус поведе вас. Ідіть за мною!

Різдвяна вистава

Тоді часто можна було почути про якусь чудозброю й остаточну перемогу. Ми, трясуни, не розмовляли ні про одне, ні про друге, хоч насправді ту чудозброю мали.

Коли Оскар перейняв на себе оруду над ватагою, в якій налічувалося душ тридцять-сорок, я попросив Смаженого Осетра насамперед познайомити мене з ватажком нойфарвасерської групи. Мокроступа, кульгавого хлопця років сімнадцяти, сина високого чиновника з Нойфарвасерського лоцманського управління, через фізичну ваду — права нога в нього була на два сантиметри коротша від лівої — не взяли ні в солдати, ні в юні помічники зенітників. І хоч цей Мокроступ свою кульгавість самовпевнено й навіть підкреслено виставляв напоказ, хлопець він був загалом сором'язливий і розмовляв дуже тихо. Цього юнака, з вуст якого ніколи не сходила лукава усмішка, вважали найкращим учнем у випускному класі гімназії Конрада, і він мав усі шанси — якщо, звичайно, російська армія не виступить із запереченням — зразково скласти іспити на атестат зрілости. Мокроступ мріяв вивчати філософію.

Так само беззастережно, як мене поважав Смажений Осетер, кульгавий бачив у мені Ісуса, що веде за собою трясунів. Від самого початку Оскар зажадав від обох показати йому склад і касу, позаяк усю свою здобич, награбовану в набігах, обидві групи зберігали в одному підвалі. Той підвал, просторий і сухий, містився під розкішною й тихою віллою на Єшкенталєрвеґ у Аанґфурі. На цій ділянці, оброслій зусібіч різноманітними виткими рослинами й завдяки трохи похилому лужку ніби відгородженій від вулиці, мешкали Путині батько й мати на прізвище фон Путкамер; правильніше сказати, пан Путкамер, чоловік померансько-польсько-прусського походження й кавалер Рицарського хреста, саме перебував у чудовій країні Франції, де командував дивізією, а пані Елізабет фон Путкамер, жінка, навпаки, хвороблива, вже багато місяців була у

Верхній Баварії — нібито там лікувалася. Вольфґанґ фон Путкамер, якого трясуни називали просто Путя, був у віллі повновладний господар, бо ту стару, майже глуху служницю, що мешкала на горішньому поверсі й дбала про молодого пана, бачити нам ніколи не випадало — до підвалу ми проникали через пральню.

На складі стояли гори консервних бляшанок і тютюнових виробів, лежали сувої парашутного шовку. З однієї полиці звисало десятків зо два офіцерських годинників, що їх Путя за наказом Смаженого Осетра мав регулярно заводити й пильнувати, щоб усі вони показували той самий час. Окрім того, він повинен був чистити два автомати, штурмову гвинтівку й пістолети. Мені показали фаустпатрона, набої до автоматів і двадцять п'ять гранат. Усе це, а також цілий ряд каністр із бензином, призначалося для нападу на господарське управління. Тому перший Оскарів наказ, який я виголосив уже як Ісус, був: «Зброю й набої закопати в саду. Бойки здати Ісусові. У нас зброя інша!»

Коли хлопці підвели мене до коробки з-під сиґарет, наповненої краденими орденами й усілякими почесними відзнаками, я всміхнувся й дозволив їм лишити ті цяцьки собі. Одначе треба було все ж таки забрати в них і ножі десантників. Згодом хлопці пустили ті кинджалики в хід, адже їх так зручно було тримати в руці, й вони ніби аж просилися, щоб ними скористатись.

І нарешті мені принесли касу. Оскар звелів полічити гроші, перелічив сам і сказав записати: дві тисячі чотириста двадцять рейхсмарок. Це було на початку вересня сорок четвертого. А коли в середині січня сорок п'ятого Конєв і Жуков здійснили прорив на Віслі, ми зрозуміли, що всю ту готівку треба здати. Путя приніс каяття, і на стіл Верховного земельного суду в пачках і купами лягло тридцять шість тисяч райхсмарок.

Поки тривали наші акції, Оскар, відповідно до своєї вдачі, тримався в тіні. Удень я переважно сам, а якщо й не сам, ти лише в супроводі Смаженого Осетра вишукував ціль, варту нічного нападу, потім передавав Смаженому Осетру або Мокроступові організаційну частину, а сам, не виходячи з помешкання матінки Тручинської, пізньої ночі з вікна спальні з відстані, більшої, ніж будь-коли доти, розтинав своїм голосом — ось я й назвав її, нашу чудо-зброю, — вікна на перших поверхах, де містилися численні партійні відділення, надвірне вікно однієї друкарні, де друкували харчові талони, а якось, тільки у відповідь на побажання хлопців і проти власної волі, шибки на кухні в одного вчителя середньої школи, якому трясуни хотіли помститися.

Це було вже в листопаді. На Англію летіли Фау-1 і Фау-2, а я послав свій голос понад усім Ланґфуром, уздовж дерев на Гінденбурґалєе, через вокзал, Старе місто й Праве місто, і він дістався до Фляйшерґасе, знайшов там музей, допоміг хлопцям забратися в нього й шукати Ніобу, галіонну дерев'яну фіґуру.

Фігури вони не знайшли. А поруч зі мною в кріслі важко сиділа матінка Тручинська; голова в неї погойдувалась, і все ж таки ми з цією жінкою робили одну справу, бо поки Оскар долав відстань своїм голосом, вона долала відстань своїми думками, відшукувала в небі свого синочка Герберта, а на центральній ділянці групи військ «Центр» — свого синочка Фріца. Та й старшу доньку Густу, яка на початку сорок четвертого вийшла заміж і перебралася до Рейнської области, їй теж доводилося розшукувати в далекому Дюсельдорфі, бо саме там було помешкання обер-кельнера Кьостнера; тепер доля закинула його до Курляндії, отож Густа мала змогу пізнавати його і втішатися ним якихось два тижні, поки він був у відпустці.

Це були мирні вечори. Оскар сидів біля ніг у матінки Тручинської, трохи імпровізував на барабані, потім діставав із духовки в кахельній грубі зморшкувате печене яблуко, які їдять беззубі баби й діти, зникав у темній спальні, відводив на вікні чорний папір для затемнення, ледь прочиняв вікно, впускав до кімнати трішечки ночі й морозу і цілеспрямовано посилав свій далекосяглий голос — тільки не до тремтливої зірки, та й на Молочному Шляху йому не було чого робити, а посилав він голос на Вінтерфельдплац, а там не до радіостанції, а до отієї коробки навпроти, де