Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

— Хіба не розкіш?.. Розкіш! Розкіш! — співучим голосом захоплювався господар. — Вода — це брунька і овоч! Це кров і життя! Гляньте-но сюди! Та проти цього золотим розсипам гріш ціна, а салун — то жахіття. Я знаю… Я… я ж сам був буфетник. Майже ціле життя був буфетник. Тим-то я й спромігся заплатити за ділянку. Я завжди ненавидів свою працю! Я народився на фермі й увесь вік мріяв повернутися до села. І ось я нарешті повернувся.

Він протер окуляри, щоб краще бачити свою любу воду, тоді схопив сапу й пішов уздовж каналу, відкриваючи входи в дальші бічні рівчаки.

— Такого чудного буфетника я зроду не бачив, — зауважив Біллі.— Я гадав, що він якийсь діловик. Певно, він працював у якомусь тихенькому готелі.

— Постривай завертати коні, я хочу з ним побалакати, — озвалася Сексон.

Господар повернувся назад, протираючи окуляри й не відводячи зачарованих очей від води. Сексон не довелося викликати його довго на розмову — слова полилися йому ще швидше, як вода з-під мотора.

— Піонери позаселяли цей край на початку п’ятдесятих років, — сказав він. — Мексіканці так далеко ніколи не заходили, отож ця земля була урядова. Кожен діставав ділянку в сто шістдесят акрів. І яких акрів! Віри не ймеш, коли чуєш, скільки пшениці тут збирали з одного акра! А потім сталися зміни. Хто тямкіший і витриваліший з піонерів, ті утримали свої ділянки й приєднали до них землі сусідів. Адже треба багато ділянок збити докупи, щоб утворилися такі величезні ферми, як тут бувають. Тож невдовзі дрібних ферм залишилося дуже мало.

— їм не повелося в грі,— згадала Сексон Голові слова.

Фермер кивнув головою і повів далі.

— Старше покоління мізкувало, як би набути землі, та побільше, ставило великі стодоли та осібняки, викохувало садки та квітники. А молодь, розбещена достатками, подалася до міста розтриндити їх. В одному старі й молоді сходилися: і ті, й ті щосили виснажували грунт. Рік у рік вони збирали казкові врожаї і не дбали за землю. Лишився після них голий виснажений грунт. Великі ділянки землі перетворилися мало не на пустелю.

Тепер, хвалити бога, цим величезним маєтностям настав край, і натомість прийшли ми, дрібні фермери. Небагато років мине, і всю долину поділять на отакі ділянки, як у мене. Бачите, що ми робимо? Знесилену землю, що вже перестала родити пшеницю, ми зрошуємо, доглядаємо як слід і ось маємо!

Ми здобули воду з гір і з-під землі. Недавно я читав дещо на цю тему. Життя потребує харчів, а всякі харчі потребують води; щоб виростити фунт рослинної їжі, треба тисячу фунтів води; на один фунт м’яса треба десять тисяч фунтів води. Скільки води випиваєте ви на рік? Близько тонни. Але з’їдаєте з двісті фунтів городини і стільки ж м’яса, а це означає, що за рік ви споживаєте сто тонн води в городині й тисячу тонн у м’ясі. Тобто щоб прохарчувати рік таку, скажімо, маленьку молодичку, як ви, треба тисячу сто одну тонну води.

— Нівроку!.. — тільки й спромігся промовити Біллі.

— Бачите, якою мірою людність залежить від води, — провадив екс-буфетник. — Ми відкрили тут невичерпні підземні запаси води, і небагато років мине, як цю долину заселиться густіше, ніж Бельгію.

Зачарований п’ятидюймовою цівкою води, що била з землі і поверталася до неї назад, покірна волі мотора, фермер забув про все навколо й навіть не помітив, як фургон від’їхав.

— І він би то споював людей?! — чудувався Біллі.— Та він же тільки на воду годен людей навертати, а не на горілку!..

— Аж любо подумати: стільки чистої води і стільки щасливих людей, що тут оселяться!.. — зауважила Сексон.

— Але це все-таки не місячна долина, — засміявся Біллі.

— Ні,— відповіла вона. — Місячну долину не треба буде зрошувати, хіба що люцерну чи які інші трави. Нам треба, щоб вода сама з-під землі била й розливалася струмочками по всій садибі, а на межі наших володінь щоб була гарна річка…

— І щоб водилися в ній пструги, — підхопив Біллі,— І щоб верби та всілякі інші дерева росли берегами, щоб були шкалубини в кам’янистому дні, звідки того пструга викурювати, і глибини, щоб там поплавати й попірнати. І щоб на водопій прилітали зимородки, прибігали трусики й, може, олені.

— І жайворонки щоб співали над луками, — додала Сексон. — Голуби щоб воркували на деревах. У нас обов’язково мусять бути голуби. І великі сірі білочки.

— Еге ж, ця місячна долина має бути нічогенька, — міркував уголос Біллі, батогом зганяючи муху з коня. — Гадаєш, ми її таки знайдемо?

Сексон упевнено кивнула головою.

— Так само, як євреї знайшли обітовану землю, мормони — Юту, а піонери — Каліфорнію. Пам’ятаєш, яку нам дали останню пораду, коли ми покидали Окленд? «Хто шукає, той знаходить».

РОЗДІЛ XV

Все далі на північ розквітлими хвилястими ланами котився фургон, запряжений парою гнідих коней із світлими гривами й хвостами. Проминули округи Колузу, Глен, Тегаму, Шасту, спинялися в містах Вілоуз, Ред-Блаф, Редінг. Біллі навідувався до багатьох ферм, але купив тільки троє коней. Поки він з чоловіками оглядав табуни, Сексон балакала з жінками. Щораз більше вона впевнювалася, що не тут треба шукати місячної долини.

Під Редінгом вони на поромі перебралися через Сакраменто і цілий день втомно плуганилися горбами й рівнинами. Спека стояла нестерпна, дерева та кущі посохли й поникли. Потім вони вернулись до Сакраменто, побачили там великі сталеливарні Кенета і зрозуміли, від чого це гине рослинність.

Вибравшись із заводського містечка, де маленькі будиночки ліпилися над краєм стрімкої кручі, вони широкою шосейною дорогою піднялися впродовж кількох миль і спустилися в каньйон Сакраменто. Дорога, прорубана в скелястій стіні каньйону, зробилася тут така вузька, що Біллі потерпав на саму думку, щоб їм не зіткнутися з зустрічним екіпажем. Глибоко внизу річка пінилася й клекотіла, перекочуючись через кременисті мілизни, або шалено розбивалася об скелясті брили й валуни і гнала свої води до широкої долини, що її подорожні залишили позаду.

Там, де шлях ширшав, Сексон брала віжки, а Біллі йшов поруч, щоб легше було коням. Сексон наполягала іти пішки по черзі, і, коли він зупинив запряг на крутому схилі, і вона стала перед кіньми, пестячи їх і підбадьорюючи, Біллі просто очей не міг відвести від своїх чудових коней та розпашілої жіночки, такої гарненької і стрункої в її золотисто-брунатному вельветовому костюмі, із-під укороченої спіднички якого видніли заокруглені обриси ніг у брунатних гетрах. Йому бракувало слів від щастя. А коли його щасливий