Читати книгу - "Консуело"

собі. — Гнів додав би їй тільки сили, тоді як мій скорботний, пригнічений вигляд знищить залишок її злості проти мене. У неї гордий розум, — звернемося до її почуттів. Вона, без сумніву, менш сувора, ніж була у Венеції, тут вдача її пом'якшилася. Не біда, якщо суперникові випаде зайвий щасливий деньок, — завтра вона буде моєю, а можливо, ще й цієї ночі. Побачимо! Не будемо її залякувати, підбурюючи до якого-небудь відчайдушного рішення. Вона не видала мене. Із жалості або зі страху вона дала змогу старим уважати мене її братом, а ті, незважаючи на всі мої дурощі, вирішили терпіти мене з любові до неї. Я домігся свого швидше, ніж сподівався, — можна й перепочити».

І граф Християн, і каноніса, і капелан були надзвичайно здивовані, помітивши, як раптово змінилися на краще манери Андзолето, яким скромним зробився його тон, як тихо й запобігливо він почав триматись. Андзолето дипломатично поскаржився пошепки капеланові на нестерпний головний біль, додавши, що взагалі дуже помірно ставиться до вина, а тут випив за обідом угорського, не маючи поняття про його міцність, і воно вдарило йому в голову. За хвилину його зізнання було повідомлено по-німецькому канонісі й графові, що поставився до цієї спроби молодика виправдатися з великодушною готовністю. Вінцеслава спочатку була менш поблажлива, але зусилля лицеміра сподобатись їй, шанобливе вихваляння дворянства, захоплені відгуки про порядок, який панував у замку, — усе це невдовзі обеззброїло її доброзичливу, незлопам'ятну натуру. Спершу вона його слухала знічев'я, але під кінець зацікавилася розмовою й погодилась із братом, що Андзолето прекрасний, чарівний молодик.

Через годину Консуело повернулась із прогулянки; цей час не пропав марно для Андзолето. Він устиг так привернути до себе всю родину, що був уже впевнений у можливості залишатися в замку стільки днів, скільки йому знадобиться для досягнення своєї мети. Він не зрозумів, що говорив німецькою мовою старий граф Консуело, але здогадався по тому, як дивився на нього Християн, і по здивованому й збентеженому обличчю молодої дівчини, що старий граф розсипався в похвалах на його адресу й навіть злегка покартав її за брак уваги до такого милого брата.

— Послухайте, синьйоро, — звернулася до неї каноніса, що, незважаючи на всю свою ворожість, усе-таки бажала їй добра, та до того ж уважала це справою благочестя. — Ви за обідом гнівалися на свого брата, і, треба сказати правду, він цього заслуговував, але він кращий, аніж здався нам спочатку. Брат ніжно любить вас і щойно багато говорив про вас із глибоким почуттям і навіть з повагою. Не будьте ж до нього більш суворі, ніж ми. За моїм глибоким переконанням, він дуже засмучений тим, що випив зайве за обідом, а особливо — через вас. Поговоріть з ним, не будьте холодні з людиною, настільки близькою вам по крові. Візьміть приклад з мене: хоч мій брат, барон Фрідріх, замолоду й полюбляв мене піддражнювати і навіть часто дуже сердив, я ніколи не могла й години бути з ним у сварці.

Консуело, не сміючи ні переконувати добру бабусю, ні підтримувати її омани, була приголомшена цією новою атакою Андзолето, сила й спритність якого були для неї очевидні.

— Ви не зрозуміли, що сказала моя сестра? — запитав Християн молодика. — Зараз перекладу двома словами: моя сестра дорікнула Консуело за те, що вона вже занадто по-материнському сувора з вами. А я впевнений, що сама Консуело жадає помиритися. Поцілуйтеся ж, діти мої! Ну, милий юначе, зробіть перший крок і, якщо у вас у минулому й були які-небудь гріхи стосовно неї, покайтеся, щоб вона вас простила.

Андзолето не змусив повторювати це двічі. Схопивши тремтячу руку Консуело, що не зважилася відняти її, він мовив:

— Так, я був страшенно винуватий перед нею й так каюся, що всі мої спроби забутися тільки ще більше розбивають мені серце. Вона прекрасно знає це, і, коли б не було у неї залізної волі, коли б не була вона горда своєю силою і нещадна у своїй чесноті, вона зрозуміла б, що я й так уже достатньо покараний докорами сумління. Пробач мені, сестро, і поверни мені свою любов, а то я зараз же виїду й буду поневірятися по білому світу в розпачі, самотності й тузі. Усюди чужий, без підтримки, без поради, без прихильності, я не зможу більше вірити в Бога, і мої помилки впадуть на твою голову.

Ця покаянна промова надзвичайно зворушила графа й викликала сльози в доброї каноніси.

— Чуєте, Порпоріно! — вигукнула вона. — Його слова прекрасні й справедливі. Пане капелане, вам належить іменем віри наказати синьйорі помиритись із братом.

Капелан уже збирався було втрутитися в цю справу, але Андзолето, не дочекавшись його проповіді, схопив в обійми Консуело й, незважаючи на її опір і переляк, жагуче поцілував перед самим носом капелана для науки присутнім.

Консуело, пойнята жахом од настільки нахабного обману, вирішила покласти цьому край.

— Досить! — мовила вона. — Пане графе, вислухайте мене…

Вона готова була все розповісти, але тут увійшов Альберт.

І негайно думка про Зденка скувала страхом її душу, готову відкритися. Невблаганний покровитель Консуело був здатний без шуму й без зайвих слів звільнити її від ворога, якого вона збиралася викрити. Вона зблідла, із сумним докором глянула на Андзолето, і слова завмерли на її вустах.

Рівно о сьомій годині вечора все сіли за стіл вечеряти. Якщо настільки часті трапези здатні позбавити апетиту моїх витончених читачок, я змушений їм сказати, що мода втримуватися від їжі була не в честі в ті часи й у тій країні. Здається, я вже згадував про те, що в замку Велетнів їли повільно, добряче й часто — ледве чи не половина дня минала за обіднім столом; і, зізнаюся, Консуело, яка з дитинства мимохіть звикла задовольнятися протягом дня декількома ложками звареного на воді рису, вважала ці лукуллівські трапези смертельно довгими. Уперше вона не змогла усвідомити того, скільки тривала ця вечеря — годину, мить чи сторіччя. Вона так само мало усвідомлювала, що існує, як і Альберт, коли він бував сам у своєму гроті. Їй здавалося, що вона п'яна, настільки сором, любов і жах володіли нею. Вона нічого не їла, не чула, нічого не бачила навколо себе. У сум'ятті, подібно до людини, що летить у прірву й бачить, як одна за одною ламаються неміцні гілки, за які вона намагається втриматися, Консуело дивилася на дно безодні, й голова її йшла обертом. Андзолето сидів біля неї, він торкався її плаття, раз у раз притискався ліктем до її