Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

— Довгенько ж нам доведеться одне й те саме слухати. Вічність, самі знаєте.

— Та не ятріть хоч ви вже мені серця, — кажу дідуганові. — Я й так духом занепав!

Після досить довгої мовчанки старий знову обізвався:

— Скажіть, ви раді, що потрапили сюди?

— Чоловіче добрий, — відповідаю, — я буду з вами відвертий. Все оце зовсім не схоже на те блаженство, про яке я мріяв, коли ходив до церкви.

А він мені:

— А може, на цьому й годі? Вважайте, що вже по роботі.

— Оце діло, — кажу. — Ніколи в житті мені так не хотілося змінитися з вахти.

І ми вирушили далі. Весь час до хмарин причалювали нові мільйони щасливих людей, виспівуючи осанну. Інші мільйони мовчки рухалися в протилежному напрямку. Ми взяли курс на новачків, і дуже скоро мені пощастило роздати їм усі свої речі — «потримати на хвилинку». Тільки тоді я знову відчув себе вільним і невимовно щасливим. Саме в ту мить я й наскочив на старого Сема Бертлета, котрий помер багато років тому, і зупинився з ним побалакати.

— Скажи мені, — звернувся я до нього, — невже все це триватиме вічно? Чи нема тут чого-небудь іншого для різноманітності?

А він каже:

— Ось я зараз тобі все розтлумачу. Річ у тім, що люди надто буквально розуміють фігуральну мову Біблії та всі її алегорії, і найперше, чого вони вимагають, потрапляючи сюди, — це ореол, арфу й усе таке інше. А тут задовольняються усі бажання, якщо вони помірковані й нікому не завдають шкоди і коли просити як належить. Тому людям видають оці предмети без будь-яких заперечень. Приблизно добу після того вони ходять, співають і грають — і більше ти їх у хорі не побачиш. Немає потреби розтлумачувати їм, що це зовсім не райське життя, — принаймні це не той рай, який нормальна людина могла б витримати бодай тиждень і не збожеволіти. Наше пасмо хмарин розташоване так, що той галас старожилів не тривожить, тож немає біди в тому, що новачкові дають змогу побувати на хмарині, де він одразу виліковується.

Тепер затям собі ось що: бути в раю — це, звісно, блаженство, але водночас рай — найнеспокійніше місце, яке тільки можна собі уявити. Після першого дня ти тут не знайдеш жодної бездіяльної людини. Цілу вічність співати псалми й помахувати пальмовими гілками — про це приємно послухати з церковної кафедри, але немає нічого безглуздішого, як витрачати на це дорогоцінний час. Так дуже легко перетворити рай на збіговисько балакливих неуків, розумієш? Вічний спокій — то гарно звучить з амвона. Проте скуштуй його раз і ти побачиш, як нестерпно гнітитиме тебе вічне дозвілля. Справді, Стормфілд, такий чоловік, як ти, що за все життя ніколи не сидів без діла жодного дня, збожеволів би за півроку в раю, де немає чого робити! Рай — менш за все місце для відпочинку, і ти можеш спокійнісінько закластися на це з ким завгодно!

Я відповів:

— Семе, коли б я почув це раніш, то, напевно, засмутився б, а тепер я радий, що потрапив сюди!

А він:

— Капітане, ти, мабуть, добре стомився?

— Семе, — кажу, — добре — це не те слово! Я стомився, як пес!

— От-от, саме так. Ти заслужив добрий сон, і ти його матимеш. Ти заробив добрий апетит — і ти з задоволенням обідатимеш. Тут те саме, що й на землі: перш ніж тішитися чимось, мусиш чесно його заробити. Але ось яка є різниця: ти сам можеш вибирати собі будь-яку роботу, і всі сили небесні допомагатимуть тобі, якщо ти не огинатимешся. Коли хтось мав душу поета, а на землі мусив бути шевцем, то тут він чобіт не шитиме!

— Усе це справедливо й розумно, — кажу я. — Багато роботи, але такої, яка тобі до душі, і ніякого більше болю, ніяких страждань…

— Стривай, стривай! Тут вистачає і болю, — тільки він не ранить смертельно. Є тут і страждання, — тільки не вічні. Бачиш, щастя само по собі не існує — воно існує лише як щось протилежне неприємностям. У цьому вся суть. Нема нічого такого, що було б щастям само по собі, — воно буває щастям лише за контрастом з чим-небудь іншим. Тим-то, як тільки принадність новизни минеться і сила контрасту притупиться, щастя вже нема, і тобі доводиться шукати чого-небудь свіженького. Ну от, на небесах вдосталь болю й страждань — отже, багато контрастів, і можливостей бути щасливим — безліч!

Я кажу:

— Це найбільш розумно влаштований рай з усіх, про які я будь-коли чув, Семе, і він так само мало схожий на моє уявлення про рай, як жива чарівна принцеса на свою воскову статую…

Перші місяці я тинявся по царству небесному, заводячи приятелів і милуючись краєвидами, і нарешті оселився в дуже мальовничій місцевості, щоб добре відпочити перед тим, як узятися за яку-небудь справу. Я й далі заводив знайомства і збирав інформацію. Досить багато розмов мені довелося мати з одним старим лисим ангелом на ім’я Сенді Маквільямс. Він був родом звідкись із штату Нью-Джерсі. Я частенько й подовгу бував у його товаристві. У теплі дні ми вдвох не раз після обіду лежали де-небудь на пагорку в затінку скелі, подалі від боліт його ферми, де він розводив журавлину, і курили люлечки, розмовляючи про найрізноманітніші речі. От одного разу я й питаю його:

— Скільки тобі років, Сенді?

— Сімдесят два.

— Я так і думав. І давно ти на небесах?

— На різдво мине двадцять сім років.

— А скільки тобі було, коли ти потрапив сюди?

— Сімдесят два, звичайно.

— Не може бути!

— Чому не може бути?

— Бо коли тобі на той час було сімдесят два, то тепер дев’яносто дев’ять!

— Отже й ні. Я зараз того самого віку, в якому прибув сюди.

— Стривай-но, — кажу я, — щось воно мені не зовсім ясно. На землі я завжди гадав, що на небі ми всі будемо молоді, веселі й бадьорі.

— Ну що ж, можна й молодим стати. Тобі досить тільки захотіти!

— Тоді чого ж у тебе не було такої охоти?

— Охота була. У всіх буває! І ти, напевно, спробуєш коли-небудь, але тобі це дуже скоро набридне.

— Чому?

— А ось я тобі скажу. Ти завжди був моряком, а хоч раз ти пробував узятися за щось інше?

— Авжеж, я пробував якось крамарювати в шахтарському селищі, але довго не витримав. Надто вже було нудно — ні руху, ні штормів, ні життя — не то живий, не то мертвий. Мені треба