Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Ви вчилися в школі до війни. Ваш маленький брат вчиться сьогодні. Згадайте уроки української літератури, спитайте сьогодні свого брата: які вивчаються твори про дореволюційне життя українського селянства? Повісті Марка Вовчка, з яких ми довідуємося, що в українських селах жили самі раби. Ах як це точно відповідає марксистському вченню про поневолення народу при феодалізмі й капіталізмі! Але ж є ще шевченківські гайдамаки. Куди їх приткнути? До декабристів, до революціонерів-різночинців, до народовольців? Ніяк не виходить, бо в цій схемі немає місця для селян-революціонерів. Тоді поминемо гайдамаків мовчанкою і запропонуємо дітям „Кайдашеву сім’ю“ Нечуя-Левицького і „Землю“ Кобилянської. Там рідні брати гризуться за звичайнісіньку грушу, а там брат брата вбиває за шмат землі,—ось вам яскрава ілюстрація селянської темряви, обмеженості, користолюбства. Порівняно з цими затурканими нікчемними людьми навіть біблійний Каїн, який убив свого брата Авеля, виступає мало не героєм, бо він керувався не дріб’язковими мотивами, а відстоював власну гідність, до того ж став мовби своєрідним родоначальником прогресу. Бо коли бог прогнав Каїна з-перед своїх очей за вбивство рідного брата, Каїн знайшов собі жону, яка народила йому Геноха. Генохові ж породився Ірад, а Ірад появив Мегуяеля, Мегуяель появив Ламеха, Ламех узяв собі дві жони, одна на ім’я Ада, а друга на ім’я Зілла, і Зілла вродила йому Губаль-Каїна, праотця всіх тих, що кують мідь і залізо.

З цього коротенького екскурсу в біблійний світ ви можете зрозуміти, що навіть всевидячий і всекараючий господь бог міг бути милосердним не тільки до нерозумних дітей своїх, але навіть до таких страшних злочинців, як Каїн.

Ми ж позбавлені великодушності не тільки божої, а й просто людської. Раз марксистське вчення оголосило селянство класом, приреченим на знищення, треба говорити про цей клас тільки погано. І не знають наші діти, що селянські сини Березовський і Бортнянський стали великими композиторами в той самий час, коли гриміла слава Моцарта, а ще один селянський син Григорій Сковорода силою філософської мислі міг би позмагатися з своїм прославленим сучасником Іммануїлом Кантом.

Відібравши в українського селянства його історію, звичаї, пісні, думи, надії, вийняли в нього душу, а воно покірливо мовчало, сподіваючись захистити бодай своїх дітей од грядущих кошмарів.

Взявши душу, прийдуть і за тілом. Спершу селянство розполовинили— з одного боку незаможники, з іншого куркулі. Куркулі підлягали знищенню — в цьому не сумнівався ніхто. Навіть нарком здоров’я Семашко, мабуть, у хвилину тяжкого затемнення розуму заявив: „Лікарі повинні дотримуватися класової моралі, а не лікувати куркулів“. Жоден голос не пролунав на захист цих людей, а в них же були золоті руки, і не в залізній індустріалізації треба було шукати порятунку від убогості, а в цих руках.

Я наважився хоч на хвилю перепинити цей бурхливий потік тяжких звинувачень проти всього того, що було для мене недоторканим, непорушним, інакше хіба б проливав я свою кров на війні і хіба б не вірив кожному слову нашого вождя.

— Пробачте, Олексію Григоровичу, — обережно промовив я, — ви дивитесь на все, сказати б, з деякої відстані, віддаля, звичайно ж ви знаєте незмірно більше за мене і ваш життєвий досвід перевищує мій удвічі, утричі, чи я там знаю — ще в скільки разів. Однак навіть я міг би де в чому заперечити вам. От ви кажете: приймали все слухняно, покірливо, суцільна ненависть і затемнення розуму, ніхто нікому не поміг, не захистив бодай словом. Це не зовсім так. Взяти моє село. Воно малоземельне, як усі придніпрянські села на Україні. У нас хто мав десять десятин землі вже вважався куркулем. А коли в нього десятеро дітей, та старі батько й мати, а то ще й діди та баби? Працює, як проклятий, але яке ж там багатство, який достаток? І ось коли мій батько Федір Сміян став організовувати перший колгосп в нашому селі, то він умовив отих „куркулів“ вступити до колгоспу, усуспільнити реманент і тяглову силу, поступитися деякими будівлями, і цей колгосп „Хвиля революції“ став найпередовішим у районі.

— Надзвичайно цікавий випадок! — жваво повернувся всім тулубом до мене професор. — Я про таке справді не чув ніколи. І що? Як було далі?

— У всіх районних зведеннях „Хвиля революції“ завжди була на першому місці аж до тридцять п’ятого року. Навіть у тридцять третьому в нас умерло менше, ніж у сусідніх селах. Звичайно, тоді ніхто не лічив умерлих, але так люди казали. А весною тридцять п’ятого, коли після вбивства Кірова проголошено безпощадну боротьбу з залишками ворожих елементів, приїхала з району машина, щоб забрати і мого батька. Хтось написав з села, що він запеклий підкуркульник, узяв під крильце всіх сільських куркулів, віддав їм на поталу весь колгосп. Батька не встигли арештувати, бо він саме того ранку загинув, витягаючи на греблі воза з горілкою. Його поховали як героїчного захисника соціалістичної власності, і вже я так і школу закінчував — і до військового училища пішов з характеристикою: син героя.

— А ваші так звані куркулі?

— Їх потихеньку забирали, а в тридцять сьомому загребли вже всіх, деяких брали з жінками й дітьми, деяких самих, кому як пощастило.

— Куркулі в колгоспі,—Черкас погмикав сам до себе. — Неймовірно! Добровільно закопували себе в могилу?

— Чому ви вважаєте, що колгоспи — це могила?

— А що ж це таке, по-вашому?

— Завдяки колгоспному ладу ми перемогли фашистів!

— Тоді чому ж фашисти на окупованих територіях так дбайливо зберігали наші колгоспи? Щоб завдяки колгоспному ладу перемогти соціалізм? Оте „завдяки“, у яке ви з такою легкістю повірили, — не що інше, як маленька політична хитрість: сказати про очевидне, не заглиблюючись в суть. Справді колгоспи — найзручніша для держави форма, щоб брати з селян усе, що їй потрібно: зерно, м’ясо, молоко, садовину й городину, сировину і навіть живих людей (по так званому оргнабору). Це почалося ще в громадянську війну, коли введена була продрозверстка. Але подумайте: хіба селяни самі, добровільно не віддали б усього, що вони мають, для перемоги над таким страшним ворогом? Та ось війна скінчилася, ворог розбитий, а продрозверстка (бо що таке всі оті поставки, перша заповідь, перша квитанція?) залишилася.

— Треба підіймати з руїн народне господарство.

— Піднімемо з руїн, треба буде