Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

— Ламме, не забирай мене з собою! — казала вона. — Я дала обітницю Богові, але я тебе кохаю, дружино моя люба!

Неле вигукнула:

— То це ж Каллекен Гейбрехтс, красуня Каллекен!

— Так, це я, — сказала та. — Але що вдієш, минув уже полудень моєї краси.

І вона засмутилась.

— Що ти вчинила? — крикнув Ламме. — Де ти поділася тоді? Чому ти покидаєш мене тепер?

— Слухай, — сказала вона, — і не сердься на мене. Я тобі все розкажу. Знаючи, що ченці — люди божі, я довірилась одному з них. Його звуть брат Корнеліс Адріансен.

— Що? — закричав Ламме, почувши це ім’я. — Отой злостивий лицемір з помийницею замість рота, повною бруду й мерзоти, що тільки й мріє про знищення реформатів, що тільки й знає вихваляти інквізицію й королівські укази! Ах! Отой мерзенний розпусник!..

— Не ображай божого чоловіка, — мовила Каллекен.

— Божий чоловік! — вигукнув Ламме. — Знаю я його! Це мерзотник і паскуда. О нещаслива доле! Моя прекрасна Каллекен потрапила в лабети цьому ченцеві! Не підходь до мене, бо я тебе вб’ю! А я так її любив! Моє бідне, обдурене серце належало тільки їй! Що ти робиш тут? Навіщо ти перев’язувала мою рану? Хай би я краще вмер! Геть від мене! Я більше тебе не можу бачити! Йди геть, а то я кину тебе в море. Де мій ніж?..

Вона обняла його:

— Ламме, чоловіче мій, не плач! Не думай про мене погано. Я ніколи не належала цьому ченцеві.

— Ти брешеш! — крикнув Ламме, плачучи і скрегочучи зубами. — Ах, я ніколи не ревнував, а тепер довелося. Сумна пристрасть! І гнів і любов, хочу вбити тебе і обіймати. Йди геть! Ні, зостанься! Я був такий добрий до неї! А тепер хочу її вбити! Де мій ніж? О, щось пече мене, роздирає, гризе, а ти смієшся з мене!..

Плачучи, вона обнімала його, ніжна, покірна.

— Так, — казав він, — який же я дурний, що гніваюсь на тебе. Так, ти берегла мою честь, ту честь, яку так безглуздо поєднують з жіночою спідницею. То ось для чого ти так солодко мені усміхалась, коли просилася пустити тебе піти на проповідь з приятельками…

— Дозволь мені все сказати! — говорила вона, обнімаючи його. — Щоб мені вмерти тут на місці, коли я обманюю тебе!

— Ну, вмирай, — сказав Ламме. — Ти ж все одно збрешеш!

— Вислухай мене! — благала вона.

— Говори чи не говори, мені тепер байдуже, — сказав Ламме.

— Брата Адріансена, — почала Каллекен, — вважали за доброго проповідника. Я пішла його послухати. Він ставив духовний сан і безшлюбність понад усе на світі, бо через це найлегше потрапити в рай. Його красномовність була надзвичайна, і багато слухачок, чесних жінок, серед яких була і я, а особливо удовиць і дівчат, були вражені до живого серця. А що безшлюбність, як він казав, є стан найдосконаліший, то він і радив нам зректися шлюбного життя. От ми й заприсяглися не знати більше чоловіків…

— Крім нього, безумовно, — зауважив, плачучи, Ламме.

— Мовчи вже, — сказала вона сердито.

— Ну що ж, добивай мене! — сказав він. — Ти завдала мені такого удару, що мені вже край.

— Ні, мій любий, — мовила вона, — коли я буду завжди біля тебе…

Вона хотіла обняти його й поцілувати, але він її відштовхнув.

— Вдови, — сказала вона, — дали обітницю не виходити більше заміж.

Ламме слухав її, поринувши у свої ревниві думки, а Каллекен сором’язливо вела далі:

— Він вибирав собі в духовні дочки тільки гарних жінок і дівчат, а інших відсилав до парафіяльних священиків. Він звелів нам заприсягтися, що ми будемо сповідатись тільки в нього, і ми дали йому таку присягу. Мої товаришки, досвідченіші, ніж я, запитали мене, чи не бажаю я навчитися святого послуху й покути, і я погодилась. В Брюгге, у домі на Набережній каменярів, біля монастиря братів-міноритів, жила жінка, на ім’я Калле де Нажаж. Вона за один червінець на місяць давала молодим дівчатам притулок, годувала їх і навчала. Брат Корнеліс міг непомітно з монастиря прийти до Калле де Нажаж. От у тому домі, в маленькій кімнатці, я зустрілася з ним на самоті. Тут він звелів мені розповісти про всі мої нахили, природні і тілесні. Я спочатку вагалася, але потім наважилась і, плачучи, розповіла йому про все.

— О лихо! — бідкався Ламме. — І цей брудний кнур слухав твою чисту сповідь!

— Він завжди казав мені, і це таки правда, мій чоловіче, що Бог усе бачить, а тому треба на сповіді перемогти свій земний сором, відкрити сповідникові всі свої гріхи й бажання, і тоді ми станемо гідні послуху й покути. Нарешті він сказав, що мені треба стати перед ним голою, щоб моє тіло дістало найлегшу кару за мої гріхи. І одного разу він примусив мене роздягнутись, і коли я роздяглася, то від сорому впала непритомна і прийшла до пам’яті лише тоді, коли він дав мені понюхати якоїсь солі. «На цей раз досить з тебе, моя доню, — сказав він, — приходь через два дні і принеси прута». Це тривало довго; але ніколи… присягаюсь тобі Богом і всіма святими… чоловіче мій… зрозумій мене… глянь на мене… подивись, чи я брешу? Я залишилася чиста й вірна тобі… я люблю тебе.

— Бідне, ніжне тіло! — вигукнув Ламме. — О, ганебна пляма на твоїх шлюбних шатах!

— Ламме, — сказала вона, — він же говорив від імені Бога і всіх святих нашої матері церкви. Чи могла ж я не послухатись його? Я завжди любила тебе, але ж присяглася Пречистій Діві страшною присягою не віддаватися тобі. Та в мені не згасла ніжність до тебе. Чи згадуєш заїзд у Брюгге? Я була в Калле де Нажаж, коли ви їхали з Уленшпігелем на ослах. Я пішла за тобою. В мене було чимало грошей, я нічого не витрачала на себе, побачила, що ти голодний, і серце моє потягнулось до тебе. Я відчула жаль і любов.

— Де він тепер? — запитав Ламме.

Каллекен відповіла:

— Злі люди наговорили на нього, і після допиту, що йому вчинили з наказу магістрату, брат Адріансен мусив покинути Брюгге і шукати притулку в Амстердамі. Мені казали на фліботі, що мій чоловік узяв його в полон.

— Як? — вигукнув Ламме. — Це той чернець, якого я відгодовую?

— Атож, — відповіла Каллекен, затуляючи руками обличчя.

— Сокиру! Дайте сокиру! — крикнув Ламме. — Я уб’ю його, а сало цього розпусного цапа продам з торгів! Швидше вертаймося на корабель! Шлюпку! Де шлюпка?

— Це підло — вбити або хоч би поранити бранця, — сказала Неле.