Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

злітаються. І Петькова душечка, як він зі скелі розбився, напевне ж туди полетіла… Там ще ота сама птиця живе… Яка? Та ота, як її… Дай Бог пам’яті… Ага, згадала, Гамаюн. Що з личком жінки та жіночими грудьми… Птиця віща, як кричить, то вона всім щастя врочить… Там ще птиця сирин живе. Вона теж має людську подобу. Це птиця — радощів, удачі, слави. Райський у неї спів, теж у тім ирію і затишно душам. Як заспіває сирин, і у людини відразу й настрій гарний стає, і радість у серці з’являється. Тільки жаль, — зітхала, — що не кожному дано почути спів цієї птиці, а тільки щасливим. Та й не встигає людина послухати її спів, насолодитися ним — надто швидко вона літає. Наче та блискавка. Та воно, як той казав, удача теж швидко людину залишає. Сьогодні була, а завтра й оглянутись не встигнеш, а удачі вже й немає… А ще в ирії птиця каган живе. Вона теж приносить щастя. Хоч і її рідко кому щастить побачити. Ось тільки шукати її не треба — вона сама ощасливить того, хто цього заслуговує. А яка вона — того ніхто не відає…

І додавала з глибокою переконаністю в правоті своїй: старі люди кажуть: хто працює в поті чола свого, вирощує нивку свою, тому птиця каган неодмінно принесе щастя. А кому пощасливиться її побачити — треба мовчати і нікому не розказувати, бо інакше щастя йому до віку не бачити і не мати.

Журно хитала головою.

— Що й казати, птахів щастя в ирії багато, ось тільки самого щастя людям завжди чомусь невистачає. І чого воно так, га? Десь там, у ирії й Петько Паляниця. Чи душа його. Під скелею, з якої він стрибав, вир був, вода там аж клекотіла… Між камінням. Петько й потрапив на нього. Не довго й помучився, другодні й поховали. Дід Карпо плакав і картузом сльози витирав та все повторював: «Я ж тебе застерігав, я ж тебе благав… Не стрибай, бо вб’єшся!.. Дак не послухав. У рай, співав, полечу… От і полетів… А, може, він в Небеснім Ієрусалимі блаженствує, де праведники після смерті спочивають… Поховав дід Карпо онука, найняв робітників, привезли вони від Дніпра каменюку на надгробок. Чи не ту, об яку малий і вбився. А ще Карпо в город з’їздив, у ритуальну контору, там замовив жовту пластинку, на якій і вирізали те, що ви читали. Смерть онука, як серпом підтяла старого. Недовго після того й пожив. І таке з ним почало творитися, сліпнути став, на ноги падати… Сидить днями, на призьбі, на Дніпро дивиться. А під вечір схопиться й кричить: агов, Петьку, пора вже додому йти!.. А про те, що Петько його вже в теплій стороні за морем, в ирії і чути не хоче — онук для нього живим залишався… Перед смертю старий забажав, щоб його поховали біля онука. В одній могилі. Звідтоді вони й лежать разом: дід Карпо Паляниця і онук його Петько… А більше з їхнього роду нікого в селі не зосталося. Та їх старі вже й забувати почали, а молоді дак і не знають. Бо коли ж то було. Я, й то, як крізь пелену Карпа бачу — високий, як каланча, а біля нього в’юном вертиться малий Петько. Та іноді сниться — на дощ чи на переміну погоди, коли мертві сняться, як дід Карпо в надвечір’я до Дніпра кричить: агов, Петьку?! Де ти забіг, шибайголово?!. Ану біжи додому, бо хлудиною тебе прижену! Біжи, щоб тебе хапун не вхопив!

Як поверталися з кладовища тітка Марина раптом запитала нас:

— І чого це ви ні з того, ні з сього такою давнезною історією зацікавились? Дідом Карпом та онуком його Петьком?.. Вони ж вам чужі. Та й не знали ви їх, бо коли ж то вони у цьому світі жили?

Тоді ми й самі ще не знали чого… Хоча іноді здавалося, що то ми самі перед собою лукавимо, бо насправді знаємо чого, але не хотіли в тому зізнаватися — самі перед собою. Більше того, ми з дружиною наче мовчазну угоду склали — про все, що стосується Карпа Паляниці та онука його Петька — ані слова! Маячок! Поки не вгамується в душі сум’яття. Надто занепокоїла нас історія, повідана тіткою Мариною, хоч ми й уникали її згадувати. Про що завгодно говорили, тільки не про діда Карпа та онука його Петька, що стали для нас на якийсь час як табу… Але хоч і не згадували їх уголос, але кожен з нас думав про них. Тільки не зважувалися в тім одне одному зізнатися. А потім сталося і взагалі неймовірне, що й геть лишило нас спокою.

У тітки Марини у хаті зберігалася скриня, про яку хотілося сказати — стародавня. Ба, навіть давнезна. Різьблена, мальована (на її боках — ну й фарби колись були! — полум’яніли червоні півонії, понамальовувані базарним майстром ще в позаминулому столітті!), скута по краях добрим залізом. Скриня була ще з батькової хати, себто дівчача, її Марині, як ішла заміж, справили. То й досі вона з нею, хоч звідтоді скільки воєн відклекотіло, кілька разів село горіло, а скриню наче добрі духи оберігали. Там у неї споконвіку нехитрий скарб ховається — рушники, хустки, щось із давнього одягу, різні прикраси, що вже століття тому вийшли з ужитку і тепер являють собою музейну цінність (як, до речі, й сама скриня), кілька разків простесенького скляного намистечка, ціла колекція хрестиків, різне зілля, що і досі «зберігає силу», дерев’яні та глиняні півники-свистульки, невідомо для чого збережені. А ще в прискринку зберігалася пачка давніх листів («Тепер мені давно вже ніхто не пише, — прокоментувала тітонька. — То я старі перечитую і думаю, що я комусь ще потрібна…»), у конвертах, перев’язаних малиновою стрічкою — родинні фотографії, здебільшого давнезні, потемнілі чи пожовтілі, часом так вицвіли, що вже й не розбереш, що на них колись було зафіксовано.

А ще в прискринку