Читати книгу - "Домбі і син"

— Є межі, — сказала місіс Чік, підводячися так стрімко, ніби й не збиралася стати на підлогу, а налагодилася шугнути ген догори, у рідні їй небеса, — є межі, що поза ними терпіння стає вже смішним, якщо не злочинним. Я можу стерпіти багато, але не забагато. Не знаю, під впливом чого, але йшла я сьогодні в цей дім з передчуттям — важким передчуттям, — місіс Чік здригнулася, — що скоїться щось недобре. І як було не передбачати лихого, Лукреціє, коли за одну хвилину моя багаторічна довіра до вас іде прахом, полуда з очей спадає, і я бачу вас у справжньому вашому образі. Лукреціє, я помилялася в вас. Для обох нас краще, щоб на цьому поставити крапку. Я бажаю й завжди бажатиму вам добра. Але як людина, що навіть у своїм жалюгіднім становищі не хоче себе зраджувати, як сестра мого брата, як зовиця моєї братової, як своячка його тещі і — насмілюся додати — як член родини Домбі, зараз я можу лише попрощатися з вами.

Потік цих слів, мовлених з дошкульною чемністю, при правленою високою свідомістю власної несхибної правоти, виніс ораторку до дверей. Там вона з маєстатичністю статуї ледь ворухнула головою й подалась до карети шукати потіхи та заспокоєння в обіймах свого дружини й володаря.

Говоримо це образно, бо обійми містера Чіка були зайняті газетою. На свою дружину цей джентльмен навіть не глянув — хіба потай. Не дав він їй також ні потіхи, ні заспокоєння. Просто сидів собі, не повертаючи голови, курникав огризки пісеньок і не мовив ані слова — ні доброго, ні поганого, ні байдужого.

А місіс Чік усе ще пихтіла, пиндючилась і змахувала головою, ніби й досі виголошувала прощальну промову перед Лукрецією Токс. Нарешті вона спромоглася сказати: «О, як широко розкрилися мені очі сьогодні!»

— І що ж побачили, голубонько? — звідався містер Чік.

— Не говори зі мною! — відрубала місіс Чік. — Якщо ти, бачачи, в якому я стані, не спитаєшся навіть, в чім річ то краще мовчи вже довіку.

— А в чім річ, голубонько? — спитав містер Чік.

— Подумати тільки, — розпочала свій патетичний монолог місіс Чік, — що їй взагалі могла прийти ця безсоромна ідея — породичатися з нами, побравшися з Полем! Подумати, що, граючись у коники з нашою любою дитиною, яка тепер у могилі, — мені це тоді так не подобалося! — вона могла виношувати такий підступний намір! Невже вона не боялась, що це вийде їй на лихе? Її щастя, коли все воно так минеться.

— А мені здавалося, моя люба, — почухавши газетою перенісся, повагом сказав містер Чік, — що й ти вела ту ж політику аж до сьогоднішнього дня і що було б цілком незле, коли б це вдалося.

Місіс Чік зараз же вибухнула плачем і сказала, що коли вже йому так хочеться потоптатись по ній ногами, то хай топчеться.

— Але з Лукрецією Токс покінчено, — озвалася місіс Чік через кілька хвилин, протягом яких вона віддавалася власним почуттям, чимало налякавши цим містера Чіка. — Хай я втратила Полеве довір’я і воно вже належить тій особі, яка, хочу сподіватись, заслуговує на це і яку він мав повне право обрати замість бідної Фанні. Хай він не порадився зі мною до того як усе було вирішено й влаштовано і надто вже холодно сповістив мене про свої плани. Все це я ще можу стерпіти, але омани я не стерплю, і з Лукрецією Токс остаточно покінчено. Та воно й краще, що так сталося, — побожно сказала місіс Чік, — набагато краще. Після цього я не скоро спромоглася б помиритися з нею, та й хто його знає, чи тепер, коли Поль вступає у великий світ, між людей іменитих, не було б мені соромно за неї, чи не компрометувала б вона мене. На все воля божа, і все робиться на краще. Я тяжко сьогодні помучилась, але загалом не шкодую.

У такому християнському гуморі бувши, місіс Чік обсушила очі, поправила сукню й прибрала вигляду людини, спокійної у великім горі. Відчуваючи, безсумнівно, свою нікчемність, містер Чік при першій же нагоді висів з екіпажа і, засунувши руки в кишені, випростав плечі й пішов собі, посвистуючи.

А бідна зацурана міс Токс, що коли й була підлабузою, то принаймні відданою і чесною підлабузою, що завжди з приятельською вірністю ставилась до своєї очорнительки і цілком щиро благоговіла перед величчю містера Домбі, — бідна зацурана міс Токс поливала квіти сльозами і тремтіла так, ніби на Принцесин майдан упала зима.

ПЕРЕД ВЕСІЛЛЯМ

Хоч будинок уже не був зачарований, — туди з гуком, стуком і тупотом вдерся робочий світ, дратуючи Діогена, який зрання до вечора гавкав, переконаний, вочевидь, що його ворог узяв-таки гору над ним і тепер переможно плюндрує його володіння, — в житті Флоренс ніяких інших особливих змін не відбулося. Увечері, коли робітники відходили, в будинку знову ставало похмуро й безлюдно, і, дослухаючись до їхніх голосів, що відлунювали в холі та на сходах, Флоренс уявляла собі привітні оселі, до яких вони вертали, дітей, що чекали на них, і тішилася, що вони вертають додому веселі та задоволені.

Вона з радістю стрічала вечірню тишу, як старого друга, але тепер тиша та мала інше обличчя і здавалась ласкавішою. Вона несла їй нову надію. Вродлива леді, що заспокоїла й приголубила її в тій самій кімнаті, де серце її зазнало таких мук, була для неї передвісником добра. Лагідні тіні, що блукали у вечірньому присмерку і були такі милі її серцю, віщували світанок нового, безхмарного життя, в якому батькову прихильність мало-помалу буде здобуто і повернеться все чи майже все, втрачене нею того чорного дня, коли материна любов разом з останнім її подихом згасла у неї на щоці. На рум’яних дітей з, будинку навпроти вона дивилася тепер з іншим, радісним почуттям, сподіваючись, що незабаром познайомиться й говоритиме з ними, і більше не боятиметься показатися їм на очі, як боялася досі, аби, не засмутила їх ця чорна самотня постать біля вікна.