Читати книгу - "Домбі і син"

Думаючи про свою другу матір з любов’ю та довір’ям, що переповнювали її чисту душу, Флоренс дедалі більше любила і першу, рідну. Вона не боялася, що пускає до серця суперницю, бо знала — ця нова квітка росте від того ж таки глибокого, довго плеканого кореня. Кожне ласкаве слово, що спадало з уст вродливої леді, бриніло їй, як відлуння давно завмерлого, нечутного голосу.

Одного дня, сидячи в своїй кімнаті й думаючи про леді й про обіцяну нею зустріч, Флоренс підвела очі від книги, де йшлося про подібну історію, і побачила в дверях її.

— Мамо! — радісно вигукнула Флоренс, кидаючись їй назустріч. — Прийшла!

— Ще не мама, — серйозним тоном сказала леді, усміхаючись і обіймаючи Флоренс за шию.

— Але скоро будете! — підхопила Флоренс.

— Так, тепер уже скоро, Флоренс, дуже скоро.

Едіт нахилила голову, щоб притиснутися щокою до розквітлого личка дівчини, і на хвилину вони застигли й заніміли. У цьому порусі було стільки ніжності, що Флоренс розчулилася ще більше, ніж під час їхнього першого побачення.

Вона взяла дівчину за руку, підвела до стільця й сіла поруч. Флоренс дивилася їй в обличчя, милуючись її вродою, і не віднімала руки.

— Ти весь час була сама відтоді, як ми бачились?

— Сама, — поквапилась посміхнутися Флоренс.

Вона трохи зніяковіла й потупила очі, бо нова мама дуже серйозно, пильно й допитливо дивилася їй в обличчя.

— Я… я звикла бути сама, — сказала Флоренс. — Та я й не помічаю цього, бо Ді цілі дні буває зі мною. — Флоренс слід було б сказати: цілі тижні, цілі місяці.

— Ді — твоя покоївка, серденько?

— Мій собака, мамо, — засміялася Флоренс. — Моя покоївка — Сюзанна.

— А це — твої кімнати? — озираючись навкруги, спитала Едіт. — Мені їх не показали тоді. Треба відремонтувати їх, Флоренс. Вони мають бути найгарніші в будинку.

— Якщо можна, мамо, — сказала Флоренс, — я хотіла б перебратися в іншу, нагорі, мені там краще.

— А тут тобі не досить високо, дитинко? — посміхаючись, спитала Едіт.

— Та інша — кімната мого брата, — пояснила Флоренс, — і я її дуже люблю. Я хотіла була сказати про це татові, коли повернулася додому й побачила тут робітників та ремонт, але…

Флоренс відвела очі, щоб не зніяковіти знову від того допитливого, пильного погляду.

— …Але боялася, що йому може бути боляче. А ви сказали, що незабаром повернетесь і будете тут господинею, я й вирішила, що наберусь смілості й попрошу про це вас.

Едіт уважно дивилась на неї своїми блискучими очима, але тут же опустила їх, як тільки дівчинка підвела свої. А Флоренс подумала, що врода цієї жінки зовсім не така, як вона собі уявляла. Тоді вона видалась їй неприступною та гордовитою, а вона, «виявляється, така лагідна та ласкава, що, навіть коли б була одного віку та однакової вдачі з Флоренс, то й тоді не змогла би прихилити її до себе більше.

Подеколи, правда, на неї набігав якийсь дивний, стриманий холодок, і тоді Флоренс, яка бачила, але не розуміла причини цих змін, здавалося, що Едіт почуває себе принижено й ніяково в її присутності. Коли Едіт сказала, що вона ще не мама їй, і коли Флоренс назвала її господинею будинку, зміна ця аж надто далася взнаки. Так само й зараз, коли вона потупила очі під поглядом Флоренс, немов хотіла втекти, заховатися від неї, а зовсім не любити та голубити, як того вимагала їхня близькість.

Вона пообіцяла Флоренс, що їй віддадуть ту кімнату, й сказала, що сама зробить відповідні розпорядження. Потім почала розпитувати про бідолашного Поля й між іншим повідомила, що приїхала забрати Флоренс до себе.

— Ми з моєю матір’ю переїхали до Лондона, — сказала Едіт, — і ти житимеш з нами, до мого шлюбу. Я хочу, щоб ми краще познайомились і звикли одна до одної, Флоренс.

— Ви дуже добрі до мене, мамо, — відповіла Флоренс. — Я вам така вдячна!

— І хочу заздалегідь сказати тобі — бо, може, кращої нагоди й не буде, — Едіт озирнулась, наче пересвідчуючись, чи й справді вони самі, й стишила голос, — хочу сказати, що коли ми після шлюбу виїдемо на кілька тижнів, мені буде спокійніше на душі, якщо ти повернешся сюди. Байдуже, хто й куди тебе запрошуватиме, повертайся додому. Краще бути самій, ніж… тобто я хочу сказати, — додала вона, спохопившись, — що вдома, я знаю, тобі, люба Флоренс, буде найкраще.

— Я того ж таки дня повернуся додому, мамо.

— Неодмінно. Покладаюсь на твою обіцянку. Ну, а тепер іди збиратись, люба дівчинко. Я чекатиму на тебе внизу.

Повільно й задумано ходила Едіт по будинку, господинею якого мала незабаром стати, і майже не звертала уваги на всю ту вишукану розкіш, яка почала виповнювати його. Та сама невгамовна зарозумілість серця, та сама погордлива зверхність, що прозирала в очах і в лінії губ, та сама буйна краса, приборкувана лише відчуттям власної незначущості й незначущості всього, що її оточувало, — все те, що колись, у тінистому гайку, прорвалося було назовні, бунтуючи, бушуючи, тепер простувало по цих великопанських салонах та залах. Штучні троянди на стінах та килимах, здавалось, впиналися своїми колючками їй у груди; в кожній золотій прикрасі, що сліпила очі, вона бачила частку ненависних грошей, за які її куплено; височенні широкі свічада, де вона відбивалася на повен зріст, показували їй жінку, не позбавлену благородства, але занадто нестійку в цьому благородстві, надто зіпсовану й пропащу, рятунку для неї вже не було. Все це їй здавалося таким очевидним для кожного, хто лише гляне на неї, що вона не знаходила — та й не могла знайти — іншого способу самоутвердження, крім пихи. І, озброєна цією пихою, що вдень і вночі краяла її власне серце, вона виборювала собі долю, сміливо йшла їй назустріч і кидала їй виклик.

Невже це була та сама жінка, на яку Флоренс — невинне дівча, сильне тільки своєю простодушною щирістю впливала так, що та в її присутності