Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

Дакота висунувся з-за куща і поліз схилом на вершину повз те місце, де раніше був табір для жінок і дітей. Він видряпався на височину до «бізонячої купелі», де пробув два дні й три ночі. Зв'язаний понка лежав на тому самому місці. Токай-іхто пильно дивився вдалину. Навкруги було самотньо й тихо. Скоро вийдуть на пошуки їжі вовки і налетять коршаки, і жодного сліду не лишиться від того, що тут відбувалось. Токай-іхто побачив біля себе в улоговині рушницю Червоного Лиса з розбитим прикладом і взяв її. Ложе він прилаштує дома в наметі.

Вождь продовжував оглядати місцевість. Його буланого і гнідої кобили ніде не було видно. Але Токай-іхто чекав ще на щось, вірніше на когось. Чи стрілець, що вистрілив із затоки у Карла Великого, став жертвою мисливців за скальпами, чи йому пощастило втекти? Якщо він живий, він мусить з'явитись.

Токай-іхто знав, хто цей стрілець. Його кревний брат Гірський Грім, сітсікау. Йому доручили спостерігати боротьбу Токай-іхто і сповістити про все Ведмеже братство.

Коли небо почало світлішати, з трави на хребті звелась постать індійця, що, не криючись, крокував до вершини. Він був високий і прямий, як спис, вранішній вітер розвівав його волосся.

Токай-іхто також підвівся, і побратими обнялися.

— Білі гадають, що ти — Токай-іхто, — сказав вождь Гірському Громові. — Знають вони, що ти залишився живий?

— Не знають. Вони думають, що я смертельно поранений. Я плигнув у Мулисту воду, потім нишком виліз із неї і стежив за білими. Вони узяли з собою твої прикраси і скальп червоношкірого розвідника, якого я застрелив, коли вороги гнались за мною. Тепер вони цей скальп разом з прикрасами продадуть як твій. Вони поїхали задоволені.

— Тут, — Токай-іхто показав на полоненого понку, — тут єдиний наш ворог, який знає, що Токай-іхто ще живий. Він не повинен виказати мене. Для уатшітшун Токай-іхто мертвий і таким мусить залишитись.

— Треба, щоб він став німим?

— У нього є вибір: або померти, або жити з Ведмежим братством.

Дакота глянув у вічі полоненому. На обличчі молодого індійця відбивались різні почуття, що боролися в ньому: то впертість і ненависть, то роздум.

— Ти прийшов з своїх наметів чи служиш у мілаганська? — запитав його Токай-іхто.

— Наметів понки більше немає, — з гіркотою відповів молодий індієць. — Дух хвороби, що його принесли нам білі люди, голод, а також стріли та кулі дакотів знищили наших воїнів. Ті, що не загинули, пішли у резервацію. Я сам залишився в прерії і разом з одним білим полював на бобрів.

— Хочеш піти до табору Ведмежого братства й разом з нами розводити плямистих бізонів і вирощувати зерно?

— Маїс?

— Так, може, й маїс.

— У резервації?

— Ні, на власній землі. Тут грунт родючий. — Токай-іхто поглянув на луки, порослі соковитою травою, і на червоні глинясті пагорби. — Нам більше не доведеться голодувати і вбивати один одного.

— Це непогано, я згоден.

— Понка належить до великого племені сіу, до якого належать і дакоти. Ми завжди були братами, ми й зараз є ними. Хуг. Мій молодий брат побіжить до Лісистих гір і повідомить, що Токай-іхто і Гірський Грім скоро будуть у таборі.

Шудегатшу-Дим розв'язали, і він одразу ж вирушив у дорогу. З дивовижною швидкістю помчав він униз, у долину, і вождям на вершині було видно, як понка переплив річку і досяг північної прерії.

Токай-іхто дивився йому вслід. По той бік долини, в якій клубочився вранішній туман, за широкою горбистою прерією здіймався на обрії гірський масив. Він здавався темним, тому що гори були вкриті лісом. Токай-іхто знав ці гори. Туди він і мав прямувати, щоб досягти своїх наметів. Тіпі Ведмежого братства стояли тепер там, десь між луками й лісом, над чистим струмком: посередині, як завжди, великі тіпі Токай-іхто і Четансапи, а також чарівний намет Гавандшіти. Уже напнуті шкіряні стіни, палає вогонь, і на ньому гріється сніданок. Коні пасуться, навколо нишпорять голодні собаки.

На обличчі Токай-іхто з'явився проблиск радості повернення до рідних. Жодний ворог не стоїть більше між ним і Ведмежим братством. Жодний з уатшітшун не турбуватиме більше маленьку купку людей. Скінчиться влада Великого Батька з Вашингтона над їхнім життям і долею, а по той бік Міссурі ніхто й не знатиме, що ця влада існувала. Сховавшись від усіх, Токай-іхто разом із своїми одноплемінниками зможе почати нове життя, а не витрачати свої сили у марній боротьбі. Ще в ніч поразки і втечі його народу йому вже було ясно, що настане новий день.

Рішуче і сміливо лунала пісня Унтшіди, справжньої матері, що могла тепер вирушити з вождями в путь до рідних наметів.

Рівнина далеко простяглася перед ними, вони йшли невтомно разом з сонцем, з ранку до вечора, і з вечора до ранку. Знову настала та година, коли сонце мало з'явитись на небі й глянути у вічі людям і тваринам Північної Америки.

Коли світло залляло землю, люди також повиходили з своїх жител. Спершу відкрився намет Четансапи, і з-під шкіряної покрівлі до виходу прослизнуло двоє хлопців. Худіший з них зняв сьогодні ликову пов'язку, і на його чолі видно було шрам. Обидва пішли до струмка, викупались і натерли мазями своє тіло, особливо ноги, потім привели до ладу волосся.

Сонце тепер яскраво палало на небі, інші намети також почали відкриватись. Собаки гавкали, худоба ревла і сердито наставляла роги, коли до неї наближались напівголодні собаки. Огітіки сьогодні у зграї не було, це одразу помітили Ведмежі хлопці.

З намету Чотанки витягли зв'язаного молодого індійця і прив'язали його до дерева на узліссі.

Гапеда і Часке дивилися на нього. Юнак наморщив лоба І кусав губи. Коли полонений лишився сам біля дерева, хлопці підійшли