Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

А життя те було первісним. Як я вже не раз казав, хлопці й дівчата, коли підіймали цілину на колишніх мочарях, виглядали достеменно як чорти та грішниці на картинах пекла. Вони працювали в самих фундосі та косімакі, замість хат жили в печерах біля окрайки лісу і цілісінький день не розгинали спини.

Зрозуміло, такий життєвий устрій, такий суспільний лад не могли тривати довго. В міру того, як у громаді накопичувалися лишки, вона, природно, переходила на вищі щаблі. І справді, всі сто мирних років життя мешканців заснованого в лісовій долині нового світу поступово мінялося. Утворилися великі сім’ї, більш ніж столітні подружжя Будівничих мешкали разом з дітьми, зятями та невістками, онуками, правнуками, тож вибудували великі житла.

Кожен мав достатньо майна і родючої землі. Щасливий плин життя ніщо не порушувало.

Тихе й мирне, селище в долині, наче справжня криївка, не потрапляло на очі князівських урядовців.

Якби хтось чужий доніс про нього князеві, це похитнуло б досі непорушні підвалини життя. Але чи можна було не вдатися до захисту князівства з пониззя річки, коли вже оддавна не було Руйнівника — виняткового ватажка? Дехто з молоді, гадаю, сприймав «велике ревище» як відгук на власний неспокій, що дедалі більше огортав серця. А Осікоме була з ними заодно.

«Переділ», викликаний і нав’язаний «великим ревищем», докорінно зламав усталений більш ніж за століття побут. Без жодного свідомого поруху, гнаних гулом людей (окрім малих дітей та однієї дорослої — Осікоме з її вушними затичками) було висмикнуто з корінням із дотеперішнього усталеного і звичного життя.

Бабуся схвалювала хитрість Осікоме, а на закид, чи можна затуляти вуха й нехтувати звісткою від духа Руйнівника з лісових нетрів, відповідала:

— Осікоме знехтувала послання Руйнівника до себе, бо мусила дбати про «переділ» усього селища. Гул заважав їй виправити всі викривлення, що накопичилися за сто з лишком років: вона ж бо була і наглядачем, і оборонцем, і розподілювачем сил сільської громади. Її задум, щоб на чолі став «молодий люд» і дітлахи з різнобарвними прапорцями на бамбукових тичках, був, безперечно, вдалий.

Певно, бабуся вважала, що саме в цьому й полягала роль Осікоме.

Звичайно, Осікоме докладала неабияких зусиль, щоб реформи, впроваджені «переділом», не вдалося скасувати. Це ж бо було її призначення — потаємного ватажка «молодого люду». Започаткований нею «рух за повернення до давнини» набував розмаху. В міру його поширення, Осікоме вже не вдовольняла роль залаштункового проводиря; цілком природною була її поява назовні і об’єднання з «молодим людом» та його керівною групою, які на тоді вже розмовляли як рівні з сільською старшиною.

«Молодий люд», що відіграв виняткову роль у «переділі», становив лише малу частку сільської молоді, та й прапорці на тичках носили за ним не так і багато малюків. А от «рух за повернення до давнини» набув, завдяки висунутій Осікоме керівній групі «молодого люду», загального поширення і аж ніяк не був справою меншості. Молодь удень і вночі гасала селищем і «висілком».

І всі до одного дітлахи, побравши на кизі маленьких братиків та сестричок, ходили за ними назирці. На їхній заклик до «руху за повернення до давнини» приєднувався різний люд — понад столітні’Будівничі, літні, молоді.

Якої ж межі міг дійти «рух за повернення до давнини» в замкненій у лісовій долині громаді? В легендах про цей час згадується про найбезгдуздіший, відколи стоїть селище, вчинок, до якого спонукали Осікоме й керівна група. Наче повінь, затопило тоді лісову долину безумство.

Кульмінації «рух за повернення до давнини» досягнув тоді, коли стали палити хати в селищі й на «висілку»; цей шалений вчинок, нав’язаний Осікоме та керівною групою, спричинився до багатьох жертв, нічим не виправданих.

Хоч і малий, я розумів це, та коли слухав розповідь про підпал хат, мені спало на думку, що з цією трагедією, певно, пов’язане одне з осінніх свят. Воно в нас завершується тим, що через усю долину тягнуть розцяцьковану колісницю, а потім на містку підпалюють її і бамбуковими жердинами спихають у річку. Якщо вже свято закінчують таким шаленством — спалюванням колісниці, то неважко зрозуміти, як вершиною «руху за повернений до давнини» стала куди страшніша пожежа.

Розмірковуючи отак, я, пригадую, сприймав «рух за повернення до давнини» як бучне веселе свято, схоже на оте осіннє, тільки таке, що триває не один день, і участь у ньому беруть усі — і дорослі, і діти.

Здається, я зрозумів таки достеменно, що ж тоді сталося.

Коли я уявляю, як у розпалі бучного свята за наказом «молодого люду» спалахнули хати в селищі й «висілку», мені пригадується схожа картина.

Одна з картин пекла в храмі. Змальована згори, схожа на червону глиняну ступку, долина охоплена полум’ям. Яскраво— і блідо-червоні язики полум’я коливаються, немов пасма водоростей на хвилях. А серед них діловито сновигають чорти у фундосі й жінки в косімакі.

Головна ідея «руху за повернення до давнини» полягала в тому, що найкращий лад панував у селищі на початку його заснування, а в наступні сто з лишком років накопичувалися зайві та шкідливі елементи.

Метою «рух» мав повернення до первісного життя, яке б примітивне воно не було. Найпростіше було повернутися до стародавнього вбрання. В долині ткали полотно, бавовняну тканину, розводили шовкопрядів, виробився властивий селищу стиль фарбування тканин і пошиття одягу. І от, поскидавши одяг, чоловіки оперезалися грубими, мов мотузки, фундосі, а жінки обгорнулися коротенькими, значно вище колін, косімакі. Саме так, як на картині пекла, і досі вбираються в селищі й на «висілку» ті, хто на осіннє свято тягне колісницю. Бажаючих везти її називають «учасниками руху за повернення до давнини». Ближче до свята, бува, староста ходить долиною й буркоче:

— Де б узяти ще трохи «учасників руху за повернення