Читати книгу - "Над Тисою"

Андрій засовався в кріслі, спробував підвестись. Але ця спроба була такою слабкою, що майстер лише спитав:

— Непокоїть?

— Ні, ні, — швидко промовив Андрій, і думки його стали знову похмурими.

«Який ти дурень! Навіщо… Ну навіщо, скажи, назвався Олексою? Адже ти їй сподобався, ти, а не Олекса Сокач, не його ім'я. Тепер же, дізнавшись, що ти самозванець, Верона злякається, втече або покличе міліцію».

Кленучи себе, Андрій продовжував стежити за Вероною. Дівчина й досі стояла під каштанами, не хотіла повірити, що помилилася, і досі чекала…

— Прошу! — промовив перукар.

Андрій ледве відірвався від крісла. Розраховуючись, довго шукав по кишенях дрібні гроші. Виходячи з перукарні, старанно надівав перед дзеркалом кашкет. Нарешті, взявшись за ручку дверей, осмілився глянути на бульвар. Верони вже не було під каштанами. Андрій полегшено зітхнув, вийшов на вулицю і тут зустрівся із своїм благодійником.

Дядько Любомир стояв однією ногою на тротуарі, другою — на ящику чистильника взуття. Чорноголовий, брудний і босий хлопчик з Циганської слобідки клаптем старої суконки наводив глянець на старі черевики Крижа.

Швидко розплатившись з циганчам, Криж узяв свого підопічного під руку:

— Здрастуй, Андрійку! Ну, як пройшла твоя перша поїздка? — спитав він, ведучи Андрія в затінок бульварних каштанів.

— Погано, дядьку Любомире.

— Чого?

— Не для мене така робота. Не сподобався паровоз. Хочу перекантуватися на іншу професію.

Криж так міцно стиснув руку Андрія, що той скривився від болю і здивовано глянув на свого благодійника.

— Кинь і думати про це! Твоє місце на паровозі. Чуєш? Сідай!

Вони влаштувалися на відокремленій, схованій молодою зеленню лаві.

— Виконав доручення?

— Яке? — в голосі і в очах Андрія було боязке здивування і розгубленість, викликані такою різкою переміною дядька Любомира. Завжди був таким добрим, тихим, догідливим, а тепер чужий і злий. Що з ним трапилося?

— Ти вже забув, яке я давав тобі доручення? Тунелі!

— А!.. Все зробив. Ось. — Андрій вийняв з кишені записну книжечку і передав її Крижу.

Злі зморшки на виголеному, сухому і суворому обличчі Крижа розгладилися, на губах з'явилася посмішка:

— Навіть записав. Добре! Молодець! Дякую! Сподіваюсь, записував уміло і ніхто не бачив… — він підняв окуляри на лоб, насмішкувато примружився: — Пам'ятаєш, Андрійку, яку ти мені дав розписку, коли брав гроші?

— Пам'ятаю. А чого ви зараз питаєте про це?

— Ось чого. — Криж поляскав долонею по записній книжці. — Пам'ятаєш, ти написав: «Гроші одержав за зроблену послугу». Оце вона і є, та сама послуга. — Криж поклав записну книжку у внутрішню кишеню піджака. — Ще раз дякую! Тепер ми поки що квити. І надалі будемо так само розраховуватись. Пам'ятай, жодна твоя послуга не залишиться не оплаченою.

Андрій заціпеніло дивився на дядька Любомира. Він уже догадався, з якою людиною звела його доля, але боявся повірити собі, ще надіявся, що помиляється. Він сказав, запобігливо посміхаючись:

— Дядьку Любомире, ви дуже переплатили. Моя послуга не варта таких грошей. Всякий паровозник виконав би ваше доручення карбованців за тридцять, а ви мені вже тисячі відвалили.

— Шкурка варта вичинки. Я тобі тисячі відвалив, а мені відвалять втричі більше.

— Хто? — майже пошепки спитав Андрій і відчув, як холонуть руки, а язик стає важким і пухлим.

— Хто, питаєш? Мої старі друзі. Тепер вони і твої друзі. Через тиждень чи трохи пізніше твоя записна книжка лежатиме у вогнетривкій шафі наших друзів поруч з твоєю розпискою. — Криж насунув на очі окуляри і через їх опуклі скельця холодно і владно подивився на Андрія. — Якщо надумаєш комизитись, переживати зайве, то я… — Криж показав із внутрішньої кишені краєчок записної книжки. — Словом, сподіваюсь, що ти не дурень… Відтепер робитимеш не те, що тобі хочеться, а те, що я вимагатиму. По-перше, я вимагаю, щоб ти перестав відвідувати ресторани, бари, кафе, перестав пиячити і. марно тринькати гроші. Ти не повинен привертати до себе уваги людей: в Яворі не люблять гуляк. Ти будеш тихим, скромним і працьовитим робітником. Так, обов'язково працьовитим. По-друге, ти зараз же поїдеш на Кіровську, до будинку № 24, зустрінешся з Вероною Бук і скажеш їй, що ти обдурив її, назвавшись Олексою Сокачем. Не хвилюйся, вона простить тобі. Покохала, тому і простить. По-третє, ти підеш до Олекси Сокача і запросиш його до себе додому, відсвяткуєш з ним свою першу поїздку. Мати вже приготувалася до зустрічі. Ти цілий вечір не будеш відходити від Олекси. Напувай вином, горілкою і кажи одне: «Ах, як мені сподобалося працювати на комсомольському паровозі! Ах, яким я став тепер крилатим, коли злетів на Верховину!..» По-четверте, ти напишеш приблизно таку заяву в школу машиністів: «Шановний товаришу начальник! Я вирішив не повертатися до вас. Потрапивши на паровоз, я зрозумів, що з мене вийде паперовий машиніст, якщо я рік не попрацюю кочегаром і рік не походжу в шкурі помічника механіка. Життя, мовляв, практика, труд — найкраща школа… Пробачте, мовляв, спасибі за гостинність, не згадуйте лихом…» По-п'яте, ти рішуче зміниш свій примітний вигляд на звичайний. Рядова зачіска. Ширпотребівського покрою піджак. Проста сорочка. Сірий галстук. Парусинові туфлі. Найдешевші сигарети. Привітна, добра посмішка. Посміхайся всім: і тим, хто тобі подобається, і тим, кого ненавидиш. Посміхайся тому, хто тобі корисний сьогодні, і тому, хто тобі знадобиться завтра або навіть тільки через рік. От поки що і все. На сьогодні досить. — Криж заклопотано подивився на годинник. — Перерва закінчилась. Іду торгувати книжками. До побачення, Андрійку!

Він поплескав Лисака по зблідлій, безкровній щоці і пішов по бульвару — в чорному приношеному костюмі, в старомодному капелюсі, високий, з худою жилавою шиєю, трохи накульгуючи на праву ногу.

Так Андрій Лисак, двадцятирічний юнак, перед яким