Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Бабця підбила нижню, беззубу щелепу під горішню, і рот її запав. Від того ставала смішна й почварна. Але я не сміявся. Сидів на ґанку й бовтав ногами, бо нікуди від бабчиних слововиливів уже не дінуся. Треба було перетривати їх, як дощ.

— Та твоя баба здорова, як корова, — повторила бабця. — Якось вона приїхала до нас, то цілу тарілку картоплі вклала. І п’ять котлет. І добрий шмат ковбаси. І з чверть буханця хліба. І півлітра компоту. «Щось воно все у вас ненаїдне», — каже. А я півкотлетки й ложечку картопельки з’їм, і воно мені наїдне.

Цю історію я чув. Повторювалася завжди, коли бабця заводила мову про бабу Ганю. Повторювалася одними й тими ж словами та з однаковими інтонаціями. Вже знав, як треба реагувати на бабчину злостивість. Треба мовчати. І я мовчав. Сидів на ґанку, як у рота води набрав, дригав ногами й дивився на сад. Був неймовірно запущений, зарослий бур’яном, що підіймався яблуням до гілля — саме в тому бур’яні й водилися вужі й гадюки, що мене жахали, і я нечасто там лазив. Замість паркану наше обійстя оточували щільні зарості бульби, крізь які навіть курка не пролізе, а вуж чи гадюка — запросто! За тими заростями текла біла стежка, по якій інколи проходили люди, здебільшого місцеві п’яниці-нероби, вони до нас забредали «по стаканчик». Склянка для них висіла на штахетині, і вони майже завжди її повертали, коли ж не повертали, мама з ними сварилася, і вони відшукували склянку в одному з логовищ. Мама ту склянку ніколи не мила, та й навряд чи її мили п’яниці — аж сіра була від пилюки. Поки бабця говорила про маму й бабу, я міг спокійно озирнути купи сміття, що вивишалися між річкою й нашою хатою; колись, розказували, на цьому місці була чудова, поросла травою й рум’янком галявина. Але я не пам’ятаю тієї галявини, ані трави, ані рум’янку, пам’ятаю тільки ці купи й бур’ян. Пам’ятаю, що одна з куп була така висока, що я катався з неї на санчатах. Але приїхали якісь сірі дядьки, побачили, що гора до чогось придатна, і зрили її. Після того купи, порослі велетенським бур’яном, стали придатні тільки для кубел п’яниць. Вони забивалися туди й кричали хрипкими, противними голосами, грали в карти, часом приводили якихось розчухраних, нечупарних, червонолицих жінок, і ті жінки кричали разом із ними, до речі, голоси в тих жінок також були похриплі, але більш верескливі. До нас вони діла не мали, хіба позичали склянку, ми не зважали на них також. Інколи в тих бур’янах билися: спалахували хрипкі покрики, щось гупало, тріщало, сипалася лайка — по тому виповзали з куп, розколошкані, помнуті, з чорно-червоними обличчями, і розлазилися хто куди. Тільки раз сюди прискакали на конях міліціонери, і п’яниці дружно кинулися в нашу грузьку, загиджену річку; вони шалено бовталися у чорній твані, по якій розходилися мастильні плями, і жоден із них не втопився, жоден не втрапив до міліції в руки, вони й не хотіли їх ловити, а тільки в такий спосіб полякали.

— Бачиш, яка хитра ота твоя баба, — говорила тим часом бабця. — Телеграму послала. А ця тільки й рада чмухнути. Така вона больна, з пістолетика все диха, в місто лінується вийти, а це чмихнула — тільки курява пішла. І все щоб на оці нещасні руки перекинути. — Бабця знову патетично звела руки, які, без усякого сумніву, трусилися.

У цей час задзвонив телефон. Я радісно скочив, бо це був законний спосіб утекти від бабці.

— Ти куди? — сполошилася та, бо ще не все сказала, хоч говорила поки що, перетасовуючи слова, про одне і те ж.

— Не чуєш — телефон! — сказав я.

— Не чую! — мовила бабця і схилила голову, прислухаючись.

Я ж не став більше чекати й побіг узяти рурку.

— Алло! — мовив я.

Дзвонив татко. Цікавився, чи мама встигла зварити їсти і чи не помру я до його приходу з голоду. Я сказав те, що є: мама їсти не зварила — це збирається робити бабця. А з голоду не помру, бо зовсім не маю апетиту.

Татко про мене турбувався. Йому дуже не подобалось те, що в мене нема апетиту, і пропонував перебитися, поки він прийде, ковбасою з холодильника і голландським сиром. Я ж терпіти не міг вареної дешевої ковбаси і голландського сиру і делікатно про це таткові сказав.

— Передай, що не помреш, — звістила від порога бабця. — Я суп зварю. І не такі помиї, як варить твоя мама.

Я переказав у трубку бабчині слова, пропустивши тільки з чемності мамині «помиї». Татко, однак, цю інформацію зігнорував: все ще міркував, що б мені з’їсти. Була пачка печива, але я печива терпіти не міг; було сало, але я сала в рот не брав.

— Сметана і сир, — нарешті з полегшенням сказав татко.

Сметану й сир я уживав, особливо, коли полити вишневим чи полуничним варенням — іншого варення не їв.

— Не знаю, де те варення, — сказав татко, бо варення це не про нього. — Пошукаєш?

— Пошукаю, — мовив я.

Тоді татко почав давати мені докладний інструктаж, де воно може бути, оте варення; бабця в цей час стояла, відвісивши щелепу — незвідь-чому наша розмова була їй вельми цікава.

— Ти сказав, що я зварю суп? — спитала вона.

Я закивав головою, дослуховуючи інструктаж про варення.

— Тоді я пішла варити. Так йому і скажи.

Я сказав, притому так голосно, щоб бабця почула. Але того не почув, здається, татко; він зробив паузу, вислухавши моє повідомлення, а тоді знову почав оповідати мені про варення,