Читати книгу - "Смерть у Києві"

Сини його, підштовхувані нетерплячкою, рвуться в бій, їм хочеться звитяги, здобичі, короткочасної слави, а чи відають вони про надії, що їх проносить чоловік крізь усе своє життя? Великий Александр знав це вже в першому своєму поході, тому завжди роздавав усю здобич воїнам. Коли так роздав усі скарби перського царя Дарія і один з його воєвод Пердіккос спитав, що ж залишає собі, Александр відповів: „Мої надії“.

Але хто сказав, що надії судилися лише князеві? І коли б узяти всіх тих людей, які прийшли під Переяслав з Долгоруким, від найзнатніших князів і воєвод до простих воїнів, од високорідних дружинників до диких половців, од несхитних у битвах, посивілих у походах чоловіків до жіноцтва суздальського, яке з тривогою очікувало в товарах позад війська, чим закінчиться велика виправа Юрієва, а отже, і їхня, то сподівань було б ще більше лічбою, аніж людей самих; бо в кожного знайшлися б надії явні, відверті, а також сором'язливо або й зловісно приховані; були б надії зухвалі, часто брутальні, безжальні, а поряд з ними — несміливі, іноді й просто смішні.

Мабуть, смішним видавався й той дружинник Юріїв, який опівдні спричинився до початку раті між полками Ізяславовими й Долгорукого, смішним до болю й розпуки. Вже три роки шукав він смерті й не знаходив. Три роки терпів глумління над собою, забув власне ім'я Виривець, бо прозвано його Вирвикишкою відтоді, як ворожа стріла прилетіла й відірвала те, що конче потрібне кожному чоловікові. Він повернувся до своєї молодої й гожої жони Оляндри не знати й навіщо, бо перед Богом ніби й зоставався мужем Оляндрі, а втримати її коло себе не мав чим. Оляндра пішла поміж чоловіками, зраджувала Виривця, не ховаючись, сміялася разом з усіма, як і всі, звала мужа Вирвикишкою, а ще для більшого знущання напосілася, щоб узяв він її з собою на Київ, хоч і знав Виривець, що бере жону не для себе, а для інших.

Сиділа в товарах, вабила своєю безсоромністю до себе молодих чоловіків, ще й насміхалася над власним чоловіком.

Вирвикишка не чув байок Оляндриних, але йому переповідано щонайгірше, його безжально били всіма Оляндриними походеньками, а він не мав чим відповісти, хіба що вмерти; та смерть сама не приходила, міг би знайти її лише в битві, однак і тут виходило так, що у дивного цього князя Юрія чи й діждешся коли битви.

Вирвикишці поміг Ізяслав, перейшовши Трубіж і наблизивши свої полки до полків Долгорукого. Здавалося б кожному: ось і почнеться справжнє, заради чого вони добуватися сюди з далекого краю, йшли цілі місяці, вистоювали, збирали силу, мокли під дощами, пеклися під сонцем, доїдали останні свої запаси, взяті ще з Суздаля, йшли, дужі тим диким захватом, який огортає люд, зібраний докупи.

Але битви не було. Долгорукий стримував свої полки, Ізяслав, хоч який був зухвало-нестримний, теж не відважувався напасти першим.

І ось тоді Вирвикишка перед очима всіх вирвався з дружини Юрієвої верхи на своєму вороному коневі, сам чорний, як і його кінь, і вельми загрозливий з виду для кожного, хто не знав його нещастя. Він вискочив зненацька, спантеличивши й обезрадивши дружинників, коло яких смирно й терпляче стояв ось уже скільки день, і щосили погнав коня просто на Ізяславову дружину.

Ясна річ, всяке могло статися з чоловіком від довгого стояння на сонці: міг просто ошаліти, могло спротивитися йому все на світі, а може, несподівано для самого себе намірився перекинутися до ворога. Однак останнє припущення відразу відпало, бо Вирвикишка, проскакавши трохи, видобув з піхов меча і несамовито замахав ним над головою, так ніби хотів тим поблиском своєї зброї налякати київську дружину чи то, може, викликав охочого зійтися на поєдинок, як водилося серед богатирського воїнства.

Хоч як там було, свавільний цей дружинник ламав усі заміри Юрієві, тому Долгорукий, не гаючись, гукнув своїй дружині:

— Вернути дурила!

За Вирвикишкою, відверто посміюючись, кинулися його товариші; сторожа Ізяславова переполошилася, крикнула: „Рать!“, в київському стані все здригнулося, зламалося, полки посунули вперед, і в тужливому постогнуванні стріл нещасний Вирвикишка легко знайшов те, чого шукав і прагнув ось уже скільки часу: вічне заспокоєння.

Долгорукому теж довелося виводити свої полки насупроти Ізяслава, але суздальський князь ще й тепер не хотів кровопролиття, ще вірив він у те, ніби досить силу показати, а не стосувати її конче; дружинники, які гналися за Вирвикишкою, повернулися назад, один мертвий лежав поміж полками, а більше, здавалося, не було охочих вмирати; ось так знову закінчився день, і Юрій звелів відходити назад, до товарів, де ще тримав також берладників, остерігаючись випускати це нестримне військо наперед, щоб не накоїло воно лиха до часу.

Ніщо не діє так збадьорливо, як утеча супротивника. Тоді одним хочеться так само вернутися на спочинок, а другим, запопадливішим і нестримним у забіякуватості, кортить погнатися за ворогом, бо кожне повернення плеча вважають вони втечею.

Ізяслав не належав до спокійних і розсудливих. Відступатися не мав куди, бо позаду чигали на нього чотири Миколи, все ненажерливе боярство київське, а попереду була слава і влада, яку здобуде ще раз, виказавши перед усіма вищість свою тепер уже над своїм наймогутнішим ворогом.

І в сутінках, поміж кучерявими вербами, по зелених соковитих травах повів Ізяслав свої полки слідом за Долгоруким, так що тому довелося повертатися назад і ставати знову насупроти київської сили. Він поставив синів по праву руку, Ольговичів — по ліву, половці блукали довкола, невловимі, мов степові сторожкі звірі, берладники десь залягли аж за товарами, ще й не відав про них ніхто на київській стороні; все це сповнювало спокоєм не лише серце князя Юрія, але й усіх його воїнів, тож і дочекалися вони досвітку, коли почалася битва і падало безліч убитих з обох сторін, і так страшно було дивитися, як на кінець світу. Так записав Петро Бориславович.

Силька, який налякано метався на коні позаду полків Долгорукого, згодом запише про той ранок, осяяний серпневим несамовито пронизливим сонцем, що зійшло над переяславськими дібровами: „Був там стогін і крик великий, і голоси недовідомі, і можна було бачити ламання списів, і чутно згук зброї, а від сильного пороху не розрізняв ні кінного, ані пішого, і так билися кріпко…“ Може, то вперше і востаннє в довгому своєму житті довелося Долгорукому