Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

— Це не те саме.

І зникає в натовпі.

Невдалий час вибрав отець декан Бенедикт Хмельовський для приїзду до Львова у своїй справі.

Звідусіль сунуть вози, повні євреїв, за ними з вереском біжать християнські діти, а львів’яни стоять уздовж вулиць і з подивом за всім тим спостерігають. Його випадково штовхає якась міщанка і, наче просячи пробачення, намагається поцілувати в руку, але квапиться і не влучає, лише гукає йому через плече: «Хреститимуть євреїв», — наче це має виправдати її неуважність і поспіх.

— Сабсацвіанці, — вигукують поодинокі голоси, але язики заплітаються, намагаючись вимовити це складне слово. Воно мандрує з вуст до вуст, аж доки спрощується, вигладжується. «Сабсасвинянці», — кидає хтось, але цього теж ніхто не підхоплює. Як же це скандувати? Зненацька слово повертається з іншого краю натовпу, гладеньке, ніби камінь, яким роками гралася вода. «Шабласвинки, шабласвинки», — вигукує протилежний бік вулиці, але на цьому вже чути: «Цяпцюхи, цяпцюхи». Люди, які йдуть крізь цей коридор прізвиськ (бо ці слова звучать як образливі прізвиська), здається, чують, але не розуміють. Може, не впізнають себе в цьому польському галасі.

Ксьондз не може забути про Грицька, і його бездонна пам’ять, яка тримає у собі все, що він коли-небудь бачив чи чув, повертається в давні часи, коли ще на початку століття Радзивілл (здається, Кароль) видав указ, який забороняв євреям брати на службу християн. А ще були раз і назавжди заборонені всілякі змішані шлюби. Двічі, в 1716-му чи 1717-му (ксьондз тоді був послушником у єзуїтів), траплялися великі скандали, коли дві християнки перейшли в юдейську віру і переселилися до єврейських кварталів. Одна з них, удова, була донькою (ксьондз чудово це пам’ятає) якогось попа Охрида з Вітебська, і вона своє навернення боронила завзято й не виявляла жодного жалю. Другою була молоденька дівчина з Лежайська, яка через любов пристала на юдаїзм і пішла слідом за своїм коханим. І коли обох упіймали, старшу спалили на вогнищі, а молодшій відрубали голову. Така доля спіткала нещасних. Ще ксьондз пам’ятає, що їхні чоловіки відбулися значно меншими карами. Обидва отримали по сто ударів батогом, а також оплатили судові витрати й мали пожертвувати костелам віск і лій. Сьогодні за таке на смерть нікого не скарали б, але скандал був би великий. Але, зрештою, кого такий сирота Грицько обходить? Кого він хвилює? І чи не краще було б для його безсмертної душі, якби хтось його виказав? Це погана думка, і ксьондз чимшвидше її відганяє. Все ж рахунок плюсовий: один перейшов до євреїв, а невдовзі сотні, а може, тисячі перейдуть у християнство.

Оскільки до єпископа ксьондз пробитися у своїй справі не може, вирішує скористатися нагодою, щоб видрукувати у Львові трохи своїх оповідок. Він має намір розсилати їх друзям, зокрема єпископові Залуському, а ще — пані Дружбацькій на добру згадку. Зібрав усі найцікавіші історії і трохи віршиків, серед яких — один спеціально для неї. Він соромиться йти до єзуїтів, де кілька років тому друкували його «Нові Атени», тому знайшов невеличку друкарню Ґольчевського. Тепер стоїть перед її скромною вітринкою, розглядає виставлені в ній брошури, вдає, ніби читає, і думає, що сказати, коли зайде досередини.

Натовп шукає затінку в брамах, яблуку ніде впасти, надворі спека, тож ксьондз заходить у подвір’я триповерхової кам’яниці з темним фасадом. Перевіряє, чи все добре з торбою, чи на місці документи, які засвідчують його невинуватість. А ще згадує, що сьогодні двадцять п’яте серпня 1759 року — день, коли моляться за Людовика Святого, короля Франції, а позаяк цей король любив спокій, ксьондз вірить, що і його проблема сьогодні розв’яжеться мирно.

Тієї миті з ринку чутно якийсь гамір і наче зітхання натовпу. Ксьондз дрібним кроком, важко дихаючи, виходить на сонце й прямує до площі. Тепер бачить, що так здивувало роззяв: ринком їде карета, запряжена трьома парами коней, і кожна пара іншої масті; поруч із каретою — дванадцять вершників у багатих турецьких строях. Карета об’їжджає площу і звертає на Галицьке передмістя, де отаборилися євреї зі своїми возами. Там ксьондз помічає барвистий турецький намет, оточений євреями. І раптом на нього сходить справжнє осяяння щодо справи втікача Яна. Старий Шор ще дещо йому винен за книжки, які він тримав у коморі. Ксьондз квапливо вибирається з рухливого, збудженого натовпу і всміхається до кожного зустрічного.

Під вивіскою друкарні Павела Юзефа Ґольчевського, привілейованого друкаря Його Величності короля

Вірменських міщанок від польок у Львові можна відрізнити за розмірами чіпця. Дружини купців-вірмен носять чіпці величезні, обличчя обрамлене зеленими бганками, над чолом — стрічка. Польки ж надівають чіпці білі, накрохмалені й дещо менші, зате увагу притягує комір, точніше, жабо, доповнене двома-трьома разками намиста.

Катажина Деймова, поштмейстерка, дружина начальника королівської пошти у Львові, теж носить польський чепець і жабо. Але без намиста, бо в жалобі. Йде, як завжди, рішучим кроком через Галицьке передмістя й не може надивуватися натовпові. Всі одягнені в темне, чужі, шепочуться по-своєму — євреї. Жінки з дітьми на руках, худі чоловіки, які про щось жваво сперечаються в невеликих групках. Усіх пече немилосердне сонце. Якщо десь лишився клаптик незайнятої землі, вони сідають просто на траву і їдять. Міщани носять буханці хліба, солоні огірки та кавалки сиру. Над усім цим літають мухи, нахабні, серпневі, вони лізуть просто в очі, обсідають їжу. Якісь хлопці несуть два кошики великих горіхів.

Деймова дивиться на все те неприязно — рівно доти, доки її служниця Марта не повідомляє, що то євреї, які приїхали охреститися. І тоді з її носа наче спадають якісь окуляри, хоча вона їх ніколи не носила. Її охоплює розчулення: Матір Божа! Приїхали охреститися! Правду кажуть, що наближається кінець світу. Тепер вже й найбільші вороги Ісуса Христа хреститимуться. Минула їхня впертість. Тепер і вони збагнули, що немає спасіння поза святою католицькою Церквою. Наче блудні сини, вони приходять до нас. Дарма що вони наразі виглядають інакше, дивно, у цих капотах, із бородами по пояс, — невдовзі вони будуть як ми.

Вона спостерігає за якоюсь родиною: самі дівчатка, мати з немовлям якраз незграбно сходить з воза, візник її підганяє, бо хура має вертатися по інших на передмістя. Падає вузлик, який вона несла на плечах, звідти висипається трохи посірілих ганчірок і разок намиста — дрібного, потемнілого. Жінка збирає все це засоромлено, наче щойно весь світ ненароком побачив щось дуже таємне, інтимне. Деймова проходить повз, і враз до неї підбігає хлопчик шести чи семи років