Читати книгу - "Спадкоємці Віанди, Олена Гриб"

– Ти вродлива, Сніжко. – Перс говорив із тією самою переконаністю, з якою раніше обіцяв захищати і завжди бути поруч. – Ти дуже вродлива і маєш це знати. Але ти обрала чоловіка, який забуває, що про це треба казати вголос. Для асіан зовнішність – просто особливість людини на кшталт імені чи групи крові. Так само, як люди не обирають супутника життя за групою крові, асіани в останню чергу звертають увагу на зовнішність. У книжках, звісно, ​​все навпаки… Дурні ці книжки, якщо чесно. Ті, хто їх писав, асіан і близько не бачили. Ти чудова, чуєш? Пам’ятай про це, коли ображатимешся на мене за неуважність. Я не черствий, Сніжко. Я міг би вічно дивитися в твої дивовижні очі й мовчати, бо для мене їхня краса очевидна і не потребує слів. Обережно!

Флора так вразилася зміні тону, що навіть не злякалася, коли автомобіль вильнув убік, а повз пронісся червоний «Бентлі», тягнучи за собою побиту машину невизначеної марки.

– Ж… Жасмин?

Перс кивнув і, під’їхавши до жертви аварії, вимкнув двигун.

– Якщо не помиляюся, то це наші старі знайомі, Сніжко. Ходімо, я проведу тебе в кімнату.

– Ні!

Він обійшов автомобіль і відчинив двері.

– Повір, тобі нема сенсу брати у цьому участь, – промовив, допомагаючи вибратися на асфальт, змочений слабким дощем. – Я прийду за пів години і відповім на всі запитання.

З розбитої машини зі стогоном виліз міцний чоловік із забинтованою головою. На його плечах висіла куртка з примітною нашивкою: трилисник у трикутнику.

Флора ніби на власні очі знову побачила пляму крові на лобовому склі і здригнулася. Вона розуміла: цей чоловік не бажав їй добра. Але дивитися на його спотворене болем обличчя не було сил.

– Я справді хочу піти, Персе. – Ноги підкосилися, від чужих страждань стало нудотно. – Я слабка… Від мене ніякої користі!

Асіанин легко підхопив її на руки і притис до грудей.

– Ти м’яка й ніжна, – прошепотів, не звертаючи уваги на відкриті роти сторонніх спостерігачів – Алена Рокса та Жасмин. – У твоєму світі не має бути насильства і жорстокості.

– Але світ такий, який він є. – Флора вчепилася в Перса, не бажаючи відпускати. – Я йому не підходжу…

– Вранці він стане іншим. Обіцяю.

Ігноруючи приголомшені погляди мешканців Торі-Ейл та управителя, Перс доніс її до кімнати і обережно посадив на диван. Накрив пледом, клацнув підігрів, приглушив світло… Навіть натиснув кнопку автомата, вимагаючи чай із кардамоном.

– Ранок настане швидко, – зауважив, прибираючи руде неслухняне пасмо за вухо, щоб не впало в чашку з ароматним напоєм. – Ти й не помітиш, коли зійде сонце.

– Світанок за три години, – пробурмотіла Флора, трохи збентежена такою турботою.

Асіанин ввімкнув тиху, ледь чутну мелодію – одну з тих, що змушують повіки злипатися і занурюють розум у вир приємних сновидінь.

– Гіпномузика? Не треба! Не хочу засинати. Ті люди… Я маю знати!

– Сон – найкращі ліки, Сніжко. – Перс забрав надпитий чай, відставив убік. – Довірся мені. Все буде добре.

Флора заплющила очі й відчула смак поцілунку. У грудях спалахнуло полум’я й повільно поповзло по всьому тілу, заважаючи розслабитися і провалитися в порожнечу. Губи раптом набули небувалої чутливості, дихання збилося, під пальцями відчувалася гладка оголена шкіра і рельєф міцних м’язів. Терпкий чоловічий запах зводив з розуму, від сміливих дотиків кидало то в жар, то в холод, пристрасний шепіт позбавляв волі і відкидав усі сумніви.

«Я ж сплю!» – Флора відчайдушно спробувала впіймати непевне марення, але воно пішло разом із першими променями сонця, що пробилися крізь не зашторене вікно.

– Тихіше, тихіше… Я тут, Сніжко. Я з тобою.

Вона недовірливо повернула голову і зустрілася поглядом із асіанином. Він сидів поруч, обіймав її за плечі і гладив розпущене волосся. Цікаво, чи підозрював, що коїлося в неї в голові? Флора сподівалася, що ні. Адже вона сказала: «Ви мені подобаєтесь», а не «Я закохалася і вже не контролюю свої почуття». Навряд чи йому припаде до душі така одержимість. Асіани стримані та раціональні, надмірна емоційність має їх відштовхувати, хіба ні?

– Ти кликала мене, – голос Перса тремтів. – Попросила залишитися. Я справді настільки важливий для тебе?

Флора понурилася, щільніше закуталась у плед.

– Дуже важливий, – зізналася тихо. – Найважливіший… Уже ранок, – різко змінила тему. – Розкажи, що там. Усе розкажи. Чи при світлі дня до тебе треба звертатися «пан Пер Сі Лік»?

– Можеш називати мене Персиком. – Перс торкнувся її підборіддя, але не змусив підвести голову, а ласкаво провів кінчиками пальців по щоці, і Флора сама обернулася, ловлячи його погляд. – Ще зовсім рано. Спи.

Повертатися у сновидіння не хотілося. Реальність здавалася кращою, бо Перс був справжнім і не збирався зникати від гучного звуку або сонячних променів. А ще його обійми п’янили сильніше, ніж найяскравіша фантазія, і це з лишком компенсувало недосипання.