Читати книгу - "Тінь гори"

І поки вечірні пішоходи оминали нас, щасливо усміхаючись, і сонце почало зникати за обрієм, Карла голосила й запевняла, що не образилася на мене, просто її турбували Ранджит і Лайза.

— Що Ранджит робив тієї ночі з Лайзою? Що робила з ним вона? Відколи я повернулася до Бомбея, то тільки й думаю про це,— плакала в мене на грудях вона, і ми отак стояли, поки вона не заспокоїлася.— От чому я цього не розумію, Шантараме?

Карла завжди була на два кроки попереду будь-якого розумника. Таємниця жерла її, коли для мене це був лише дрібний гнів; це була мов піщана буря для неї, а для мене — пісок у пісковому годиннику з нашкрябаним на ньому іменем Ранджита. Я мав порадити їй усе відпустити, як колись порадила мені вона.

— Ми його знайдемо,— запевнив я.— Коли це станеться, ми про все дізнаємось. А доти нам потрібно полишити ці думки, бо подуріємо. Ну, принаймні більше, ніж зараз.

Вона посміхнулася.

— Щось не клеїться,— сказала вона.— Дещо, про що я маю знати, але не знаю. Ось воно, просто в мене перед носом. Але ти маєш рацію: якщо я не відпущу, то це зведе мене з глузду.

Яскраво-червоний захід сонця, остання благодать світила, змив недоліки й помилки з кожного обличчя і постаті на променаді: океан надвечірнього світла демонстрував лише прекрасні речі всередині нас.

Ніжні подихи вітру ганялись один за одним уздовж дамби, граючись спідницями й сорочками людей на дорозі. Почали блимати перші автомобільні фари.

Після кожного авто на Карлиному обличчі з’являлися бліді тіні пальмового листя, промальовуючи точний вигин від шиї до вуст. Карла.

— То це твоя гордість не дозволяє тобі приєднатися до Дідьє, Навіна і мене? — запитала вона, і до мене обернулося суворіше око.

— Ні.

— Знаєш, гординя — це єдиний гріх, який ми не можемо в собі розгледіти.

— Я не гордовитий.

— У дідька, ти не гордовитий! Але це добре. Мені подобаються гордовиті чоловіки. Такі жінки мені теж до вподоби. Але це не повинно зараз тебе зупиняти. Ми можемо все влаштувати.

— Як, Карло?

— Може, ми залишимося тут на тиждень, гаразд, а може, і на три роки. Бізнес може почати працювати через три місяці. У наступні п’ятдесят років безпека стане серйозним питанням в Індії. Кажу тобі. У мене було два роки для вивчення таких речей з найкращими радниками Ранджита.

— Ти це серйозно, правда ж?

— Я завжди серйозна, коли йдеться про кохання.

— Кохання? — вишкіривсь я, неначе ідіот.

— Будь уважний,— тицьнула в мене вона.— Я розповідаю про бізнес.

— Гаразд. Уважно слухаю.

— Гроші не потечуть від заможних до жебраків. Вони потечуть від жебраків до заможних як ніколи швидко, і там вони й залишаться. Це настільки обурливо-нечесно, що особиста безпека однозначно не втратить привабливості. Бачиш?

— Трохи дивно. А як щодо детективної агенції?

— Ми — бюро, а не агенція. Ми займаємося лише одним типом справ. Втраченим коханням. Ми не шпигуємо, не підглядаємо, не слідкуємо. Ми шукаємо Втрачене Кохання. Це і є наша перепустка до ширшої зони безпеки. Ми почнемо рости, і швидко.

— Як?

— Якщо хочемо рости, то необхідно потоваришувати з усіма головними гравцями. Якщо дорогою ми знайдемо і для них втрачене кохання, то вони потім не зрадять. До того ж ми зможемо дізнатися, де танцюють усі скелети.

— Ти справді все продумала.

— Може, більше не констатуватимеш фактів?

— Дивись, я розумію твою логіку і бачу суть...

— Справді? Це ідея чиста і правильна. А на твоєму боці арени я не бачу правоти.

— Правота? Ми зараз говоримо про те, що правильно?

— Знаєш, хай що буде — такі цікаві речі, як успіх, і невдача, і веселощі,— для мене головним є те, що це буде правильно і матиме вплив, або я відстала від реалій.

— Шукати втрачене кохання?

— А тобі краще втрачати знайдене кохання?

Вона ляснула мене цими словами, бо вирішила, що я не сприйняв її серйозно, але воно боліло.

— Це про мене? Про нас?

— Це не я відмовляюся від усього цього, Шантараме.

— Карло, я твій. Але ти знаєш, що я не можу співпрацювати з копами.

— Ти можеш триматися осторонь від цієї частини роботи.

— Від передачі людей поліції чи надання свідчень у суді? Від цього мені триматися осторонь?

— З поліцією спілкуватиметься Дідьє. Сказав, що мріє про бесіду з копами, коли він не лежатиме на підлозі.

— Тут не лише про це йдеться. Карло, для мене забагато стоїть на кону. Мене розшукують скрізь, окрім цього місця, і це лише тому, що я знаю як відкупитись. Я не переступаю межі. Копи не чіпають лише тому, що я не торгую наркотиками чи дівчатами, нікого не обманюю, не б’юся ні з ким, хто на це не заслуговує, тримаю рота на замку, коли вони гамселять мене, і регулярно їм плачу, та ще й добре.

— Рай,— сказала Карла, й одна її брова підстрибнула, неначе та пересмішниця на гілці.

— Вони мене терплять. Але це може змінитися, а потім доведеться тікати, і швидко. Ти ж знаєш. Я не можу займатися нічим серйозним, та й тобі не треба. Я гадав, що ти це усвідомлюєш.

— Я ж казала, що стала мовчазним партнером,— мовила вона, і ферзі раптово блиснули на мене.— Але я завжди можу віднайти свій голос, якщо ти не забажаєш приєднатися.

Запала нетривала тиша. Карла провокувала мене сказати щось не те, і, мабуть, я так і вчинив.

— Ти чула щось нове про Ранджита?

Вона відвела погляд. Я подумав, що образив її, тож спробував змінити тему.

— Як щодо такого? — запропонував я.— Ти виїдеш з «Таджу» й оселишся в сусідній з моєю кімнаті.

— У сусідній кімнаті?

— Я серйозно, Карло. Там є три кімнати з балконом, що виходить на гарну вулицю, а ти казала, наче полюбляєш безпеку.

Вона це обдумала, зиркаючи на мене краєчком двох ферзів.

— Ти говориш про піжамні вечірки? — запитала вона, знаючи, що я погано граю в цю гру.

— Я залишу піжамні вечірки на наступну розмову. Але я для твоїх дверей купив нові замки і встановив їх.

— Моїх дверей?

—