Читати книгу - "Тінь гори"

— Ти був переконаний, що я погоджусь.

— Е...

— Скільки замків ти встановив?

— Ти про вхідні двері?

— А про скільки дверей ми говоримо?

— Про всі. Ванна, спальня, балкон — про всі.

— Га-аразд,— посміхнулася вона.— Ще якісь сюрпризи будуть?

— Я поклав у ванній аптечку з набором для накладання хірургічних швів. Ти зможеш зашити величеньку рану, якщо доведеться.

— А ще кажуть, що романтика померла,— розсміялася вона.

— І в мене є ще кілька хороших речей для тебе.

— Ще щось, правда?

— Так, тут, по сусідству, є кілька чудових крамниць. Я попросив менеджера поставити у твоїй кімнаті холодильник і заповнити його горілкою, содовою, лимонами і найжахливішим сиром, який можна було відшукати.

— Круто.

— І я приліпив ножа під шухлядою у столі. Якщо правильно її відсунеш, то людина, яка стоятиме в кімнаті, не побачить, як ти його діставатимеш.

— Не побачить, як я його діставатиму, га?

— І на твоєму ліжку є пофарбовані металеві трубки.

— На моєму ліжку є трубки,— захихотіла вона.

— Так. Я перевірив, щоб вони закінчувалися голівками. Їх можна відкрутити біля узголів’я. Я запхав у одну пачку з грошима, а в іншій є тоненький ніж. Про всяк випадок.

— Зручно.

— Я купив тобі ситар[115].

— Ситар. А це навіщо?

— Не знаю. Він продавався в музичній крамниці на першому поверсі, а я не зміг встояти.

— Знаєш...

— Прибиральниць немає,— розповів я, втручаючись.— Але внизу є крамниця ситарів, а менеджер нагорі ще божевільніший за мене, і загалом, думаю, що твій переїзд до нас, Карло, це дуже добра ідея. Ти у грі?

— Любий, до кінця твого життя я в грі.

— Ти серйозно?

— Я серйозно.

— Добре, їдьмо тебе влаштовувати, сусідко.

У «Тадж» поверталася вона зі мною. До готелю ми їхали за Рендаллом. Я утримався від спокуси обігнати його. Це було неважко. Карла тримала ліву руку на моєму плечі, а праву на стегні, голову ж прихилила мені до спини. Я хотів продовжувати поїздку, аж поки мотоцикл не заглухне.

— Знаєш,— сказав я, коли ми піднімалися по сходах готелю «Тадж» до тихого куточка.— Ми можемо їхати, аж поки не опинимося десь дуже далеко або мотоцикл не заглухне.

— У мене багато справ, Шантараме,— посміхнулася вона.— І взагалі, втрачене кохання — це козир, принаймні зараз. Перша офіційна справа нашого бюро — це Ранджит, і ми знайдемо цього крота, хай де він є.

— Офіційна справа?

— Я зареєструвала нас у поліції як бюро. Зробила все швидко, використавши людину Ранджита. Він — член корпорації і зрадів нашій зустрічі. Після зникнення Ранджита прибутків немає. А коли я прийшла до нього на зустріч, то мала з собою американську зелень. Він хороший хлопчина, тільки іноді зовні видається жадібнішим, ніж є всередині.

Прийшла моя черга сміятися.

— Поговорімо про це пізніше,— мовила Карла, підтягуючи мене ближче і міцно тримаючи, шкарлупка до шкарлупки — ідеально.

— Гарненько відіспися,— порадила вона, нарешті відпускаючи мене.

— Гаразд... що?

— Тобі ліпше виспатися якнайкраще,— уточнила вона.— Якщо таки відмовляєшся працювати зі мною в бюро та стаєш фрілансером.

— Зачекай-но хвилинку. Я що — не зможу повернутися до тебе ввечері?

— Звісно ж, ні,— заявила вона, вирвавшись з обіймів і підійшовши до дверей.— І взагалі, вона ще буде тут уранці.

— Хто ще буде тут уранці?

— Хіть,— мовила вона, відчиняючи двері.— Ти пам’ятаєш Хіть, еге ж, Шантараме? Гарненька дівчинка, дуже весела, жодного сумління?

Двері зачинились. Я знову нічого не розумів. Потім я знову посміхнувся. Дідько, Карла.

Повернувся я до готелю «Амрітсар» розгубленим і побачив, що менеджер теж у скруті: він запхав носа у велику коробку з написом «Скрута Інк».

— У чому дилема, Джасванте?

— У цій коробці має бути бластер,— сказав він, зводячи на мене погляд, доки руки продовжували копирсатись у пакувальній піні.— А, от він де!

Він витягнув з коробки іграшкового бластера, але тріумф швидко зів’яв.

— Це все неправильно! Фотонний випромінювач не на своєму місці. І немає відбивача. Зараз нікому не можна довіряти.

— Це ж іграшка, Джасванте,— помітив я.

— Копія,— виправив він.— І не надто точна.

— Це просто копія іграшки, Джасванте.

— Ти не розумієш. У мене є друг-парс, який пообіцяв, що зробить справжнього, якщо знайду ідеальну копію оригіналу. Він не працюватиме з цим лайном. Він же парс.

Він втупився в мене; його пропалював смуток, як часто відбувається, навіть коли не повинно.

— Джасванте, прошу,— щиро мовив я.— Не роби лазера.

— Бластера,— виправив він.— І ти б теж міг ним скористатися. Люди цілодобово шастають туди-сюди в твоїх кімнатах, неначе це станція Букінгем.

— Лише люди з ключами.

— Ну, саме зараз там сидять двоє власників ключів.

Навіна я побачив у кріслі біля столу, придбаного у сувенірній крамниці внизу. Він грав на моїй гітарі, і краще за мене, але, власне, як і будь-хто.

Зазирнувши у свою спальню, я побачив на ліжку Дідьє, а його елегантні італійські черевики стояли на підлозі зі шнурками, запханими всередину. Він вітально махнув мені.

— Гарно граєш, Навіне,— сказав я, всідаючись у кріслі.

— Гарна гітара,— відповів Навін, граючи популярну на Гоа баладу.

— Я знайшов цю красуню, коли вона тинялася музичною крамницею внизу.

— Погане місце для такої гітари, як вона,— заявив він, переходячи на композицію Пінк Флойд «Comfortably Numb».— Вона так само, як і Діва, примхлива божевільна любовна гітара.

— Як ситуація з Дівою? — поцікавивсь я.

— Не дуже,— повідомив він, продовжуючи грати.— Ось чому я займаюся гітарною терапією.

— Вранці я все владнав з Джонні Сигаром. Клан Бігарі виїхав, звільнивши шість будинків. За кілька кроків від будинку Джонні зарезервовано дві хатини. Одна для неї і одна для тебе.

— Чекаю не дочекаюся,— зізнався Навін, відкладаючи гітару вбік.

— Думаю, ти не помиляєшся. Сьогодні я порозпитував у районі Форту. Її батько вскочив у велику халепу. Букмекери приймають на нього ставки. І там п’ятдесят до одного. Люди говорять про нього, неначе він уже мертвий. І люди говорять про Діву: буцімто вона може знати про батькові оборудки чи про місцезнаходження грошей.

— Справді,— погодився Дідьє, спритно вискакуючи з ліжка й навшпиньках підходячи до невеличкого півтораметрового холодильника.

Він купив холодильник