Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

лопаткою. Китобійська піка схожа на абордажну зброю з такою самою назвою, вживану на військових кораблях. А гак — на звичайний собі човновий гак. Ним «гаковий» зачіпає сальну «ковдру» і притримує її, щоб вона не ковзала туди й сюди від хитавиці. А другий, «рубач», стоїть на самій «ковдрі» й ударами згори вниз розрубує її на чималі шматки, зручні для перенесення. Лопатка, якою він орудує, така гостра, як лишень можливо; рубач стоїть на салі босоніж, а те сало весь чає вислизає в нього з-під ніг, наче санчата на льоду. І коли він відрубає собі чи своєму напарникові котрийсь із пальців на нозі, навряд чи це дуже здивує вас. У ветеранів сального трюму пальців на ногах обмаль.

95

ОБЛАЧЕННЯ

Якби ви ступили на палубу «Пеквода» на певній стадії отого анатомування кашалота й пройшли на ніс, до брашпиля, то ваш зацікавлений погляд, я певен, привабив би один дуже дивний, загадковий предмет, покладений там уздовж шпігатів завітряного борту. Ні дивовижна цистерна велетенської кашалотової голови, ні те диво, яке являє нашим очам його нижня щелепа, знята з завіс, ні його чудесний симетричний хвіст — ніщо б не здивувало вас із першого погляду так, як отой незбагненний конус — довжиною більший від будь-якого довготелесого кентуккійця, а поперечником при основі близько фута — вугільно-чорний, як Йоджо, Квіквегів ебеновий ідол. Та, власне кажучи, той предмет і є ідолом — чи принаймні в давнину ідолом бувало його зображення. Такий був той ідол, що його знайшли в таємних гаях цариці Маахи в Іудеї; за поклоніння йому цар Аса, її син, позбавив матір звання цариці, й порубав ідола, і спалив його як мерзоту в долині річки Кедрону. Про це досить туманно оповідається в Біблії, в п’ятнадцятій главі Першої книги царів.

Погляньте на члена команди, якого називають шаткувальником: ось він підходить, і з допомогою ще двох матросів завдає собі на плечі того «грандісимуса», як називають його китобої, і, зігнутий під його вагою, немов гренадер, що несе з бойовища вбитого товариша, відносить його далі. Поклавши його на носовій палубі, він починає стягувати з нього темну оболонку, як ото мисливець в Африці стягує шкіру з удава. А стягши ту шкіру, вивертає її навиворіт, як холошу, сильно розтягує, так що вона ширшає удвічі, й напинає на вантах, щоб висохла. Незабаром її знімають звідти, і той самий моряк, відрізавши зо три фути з вужчого, шпичастого кінця, прорізує в тому, що зосталося, дві розпірки для рук і натягує ту оболонку на себе. Тепер шаткувальник стоїть перед вами в повному канонічному облаченні свого сану. З незапам’ятних часів його орден користується цією ризою, бо тільки вона може надійно захистити тіло шаткувальника в той час, коли він виконує свою особливу роботу.

А робота його ось яка; віш кришить великі шматки сала перед тим, як його кладуть у казани. Процедура та виконується на химерних дерев’яних козлах, одним кінцем приставлених до фальшборту. Під козлами стоїть великий кадіб, у який падає покришене сало, як падають аркуші паперу з кафедри запального промовця. Сам шаткувальник стоїть на видній звідусіль казальниці, вбраний у скромний чорний убір, і пильно гортає «листки Біблії»[145]. Ну чим не кандидат на архієпископа, навіть на самого папу римського!

96

САЛОТОПНЯ

Американські китолови вирізняються зовні з-поміж інших не тільки підвішеними над бортом вельботами, а ще й салотопнею. Вона являє собою досить цікаву аномалію в будівництві кораблів, бо долучає до дуба та конопель, які є звичайним матеріалом суднобудівників, ще й цеглу. Вона має такий вигляд, наче на палубу корабля хтось переніс випалювальну піч із якоїсь цегельні в чистому полі.

Салотопню розміщують між фок- і грот-щоглами — на найпросторішій частині палуби. Бімси під неї ставлять особливо грубі й міцні, спроможні витримати вагу майже суцільної маси з цегли й вапна розмірами приблизно десять на вісім футів у плані й п’ять футів заввишки. Фундамент салотопної печі не заглиблений під палубу, але мурування міцно укріплене на її поверхні масивними залізними шпугами, що охоплюють піч з усіх боків, а самі пригвинчені до бімсів. З боків піч обличкована дошками, а зверху вся накрита великою похилою дощаною лядою. Коли ту ляду підняти, ми побачимо два великі казани — кожен місткістю в кілька барил. Коли тими казанами не користуються, їх утримують у надзвичайній чистоті. Час від часу їх чистять і полірують піском та мильним каменем, поки вони не заблищать, наче срібні чаші для пуншу. Під час нічних вахт декотрі циніки з літніх матросів залазять до тих казанів, щоб поспати часинку, скрутившись калачиком. А коли ті казани шарують і в кожному сидить матрос, тоді з казана в казан через їхні залізні губи перелітає чимало довірчих слів. Це підходяще місце й для математичних міркувань. Бо саме в лівому салотопному казані на «Пекводі», коли я коловими рухами мильного каменя старанно тер його стінки, мене несподівано вразив той геометричний факт, що всі тіла, які рухаються по циклоїді, приміром, мій мильний камінь, — з будь-якої точки падають додолу за однаковий час.

Коли прибрати з-перед печі залізну заслону, відкривається голе мурування з двома окутими в залізо отворами топок, розміщених якраз під казанами. Ті отвори закриті важкими чавунними дверцятами. Щоб сильний жар від топок не міг проникнути до дощаної палуби, під усією площею печі влаштовано неглибокий резервуар для води. Ззаду до нього веде рура, крізь яку воду можна доливати в міру її випаровування. Ніякого димаря піч не має: дим виходить прямо крізь отвори в задній стінці. А тепер на якийсь час вернімось до трохи давніших подій.

У тому рейсі салотопню на «Пекводі» розпалили вперше близько дев’ятої години вечора. Наглядати за витоплюванням мав Стаб.

— Ну, всі там готові? Знімайте ляду й починайте. Ти, кухарю, розпалюй печі.

Розпалити їх було неважко, бо тесля від самого початку рейсу вкидав до них усі стружки. Тут треба зазначити, що в китобійному плаванні перший вогонь під салотопними печами розпалюється з дров. Але потім їх більше не витрачають — хіба що тоді, коли основне паливо треба розпалити дуже швидко. Річ у тому, що після витоплювання лою зморщені, хрусткі залишки, які називають вишкварками, містять у собі ще чимало жиру. Ось цими вишкварками й живлять вогонь під казанами. Як опасистий мученик на вогнищі або як мізантроп, що сам себе з’їдає, так і кит, один раз підпалений, далі вже сам постачає для себе паливо й