Читати книгу - "Володимир"

Оточений безсмертними, імператор Василь стояв того дня на пагорбі, дивився в долину на печі, в яких жарко палахкотів вогонь, на розпечені жигала в руках у воїв-ромеїв, на болгар-полонених, що стояли полками, на чорну підкову легіонів, які оточували всю долину.

Полонених підводили до печей зв'язаними в десятки. Розпалені жигала, як стріли, прорізували повітря й впивались в очі, що бачили в ці хвилини долину, гори, небо...

Вої кричали... І як їм було не кричати, коли переможці-ромеї забирали в них найдорожче, що має людина, - очі! Гори ж мовчали, а коли б вони й могли кричати, то хіба це зупинило б імператора Василя, який велів осліпити п'ятнадцять тисяч полонених болгар, навік діставши за це назву Василя Болгароктона!* (*Болгароктон - Болгаровбивця (гр.).) Коли ж ці тисячі були вже осліплені, він велів на кожну сотню незрячих випекти іншим по одному тільки оку, щоб ті повели осліплених до коміта Самуїла, а кесаря Романа, що саме прибув до його стану, призначає патрикієм, управителем города Абідоса в Малій Азії.

Більше ніж через місяць, у день 15 вересня, осліплені дійшли до столиці Приліпа. Почувши про це, Самуїл виїхав їм назустріч, він бачив, як удалині на снігах гори з'явились вої, як вони спускаються в долину.

І от вони почали йти мимо нього - сотні сліпих, а поперед них одноокі провідники... Це було страшне видовище: сліпі болгари йшли по рідній землі, серед гір, яких не бачили, перед комітом Самуїлом Шишманом, під знаменом якого вони так довго боролись, за що віддали свої очі.

Але ж якщо не видно рідної землі й гір, то вони чують їх пахощі, чують голоси дітей, що колись помстяться за них, провідники сказали сліпим воям, що на них дивиться коміт Самуїл Шишман, їх жде отчина.

І сліпі вої, йдучи мимо Самуїла Шишмана, закричали:

- Да жиє коміт Шишман! Да жиє Болгарія! Тільки сам Самуїл не чув цих криків - раптом у нього нестерпно заболіло серце, світ затьмарився перед ним, підкосились ноги, він упав на землю.

- Води! Ковток води! - прохрипів Самуїл.

Але йому, мертвому, вода вже не була потрібна.

- Самуїл помер! - залунали крики. - Немає нашого коміта...

Осліплені вої опускались на коліна.

Люто розправившись з Болгарією, імператор Василь повертається до Константинополя, велить приготувати мармурову дошку, висікти на ній напис і виставити її в Сосфеновому монастирі під Константинополем.

На цій дошці було написано:

"Якщо будь-коли повстануть болгари, їх не можна перемогти у битвах віч-на-віч, а треба спроквола забирати їхні городи й фортеці, наполегливо спустошувати їхню землю, нарешті, довести до нестями..."

Імператор Василь справді заслужив прізвиська Болгаровбивці.

3

Чутки про події в Болгарії, звичайно, швидко дійшли до Києва. Вони дуже схвилювали й просто приголомшили князя Володимира. Отже, Візантія діє так само, як і раніше: роз'єднує, сварить між собою народи, а на крові й костях їх будує свій добробут.

Сли Русі їдуть до Константинополя, у Києві з'являються василіки імператорів Василя й Костянтина, клянуться в любові й дружбі, проте чого вони варті - у Візантії свій шлях, Русь будує своє життя.

Візантія стала й стоїть на берегах Дунаю. На Русь невпинним потоком ідуть тепер і йдуть болгари - це вже не тільки священики, а знать, яку розорила Візантія, убогі люди, що нічого не мали, але досі були вільні, - вони осідають у Києві, в городах і весях Русі, руські ж люди охоче приймають болгар.

Рушити на Візантію? Ні, цього вже не можна, це пізно робити; між двома імператорами укладено довічний ряд. Русь взяла у Візантії те, що хотіла, Візантія дала Русі, що мала...

І чим далі, то вже дужче виявляється безсилля Візантії, вже Херсонес перестав бути фортецею - це тільки торговиця Константинополя, херсонеські й константинопольські купці залишають пониззя Дніпра, осідають на житло в Києві, їдуть до Смоленська й Новгорода.

Імператор Василь раз за разом посилає своїх слів до Києва - деякі з них ідуть просто до князя Володимира, деякі - в покої цариці Анни.

Вона - дочка зрадливої Феофано й сестра Василя Болгаровбивці - живе в городі Києві, заводить і заводить у княжому теремі порядки й церемоніал візантійського двору, її оточують двірські жони, на чолі яких стоїть, подібно до опоясаної патрикії Великого палацу, старша бояриня, у палатах цариці ввесь час вештаються сановники, церковники, спокій її охороняють озброєні довгими мечами рицарі...

Багато й дуже багато робить цариця Анна, в неї, як і слід було ждати, є друзі серед воєводш і бояринь, вона - патронеса храмів і соборів, вона не шкодує золота, щоб здобути прихильників і серед воєвод та бояр.

Одного не може зробити цариця Анна - напрочуд красива, чарівна, справжня дочка своєї матері Феофано, вона відчуває, що її не любив, не любить, ніколи не любитиме муж її Володимир, вона чужа йому, він завжди чужий їй.

Анна надіялась, що все зміниться, коли вона народить сина, коли ж народився цей перший син Борис, зрозуміла, що батько, може, полюбить свою дитину, та не полюбить її, хоч вона й стала матір'ю.

Другим сином Анни був Гліб. Князь Володимир стояв над його колискою, теплими очима дивився на своє дитя, але не обняв, не поцілував жони - матері дитини.

У цій безмовній боротьбі між Анною й Володимиром не було виходу й рятунку - марно намагатись палити камінь, горить тільки те, що може горіти, в чому є життя, вогонь. Ідуть роки, і ніщо ніби не змінюється, ростуть сини князя Володимира Борис і Гліб, з часом вони одержать від отця свої землі - Ростов і Муром, цариця Анна, так і не домігшись того, що хотіла, хворіє, змінюється вже й князь Володимир, ось-ось і старість, кінець...

Але холодна, черства, непідкупна рука історії, перегортаючи ще одну, і тепер уже останню, сторінку в повісті князя-василевса, робить її невимовно важкою, надзвичайно жорстокою, печальною...

Власне, іншою вона й не могла бути - ніколи хмара не падає на землю зливою чи градом одразу, вона збирається з окремих краплин довгий час, поволі; ніколи море приском не робиться буремним і ревучим - довго-довго перед тим віють вітри, розгойдуючи хвилі; те, що сталося на схилі літ з князем Володимиром, уготоване було ним самим, його життям, діянням.

4

Все починалось з города Києва, і навіть з Гори...