Читати книгу - "Яр"

— Ми не збиралися гратись із німцями в піжмурки. Йшли з відкритим забралом, а тепер довелося. І однаково не приходь. Чуєш, Нетреба?

Хлопець байдуже стенув плечем і вийшов.

— Максим Архипович, — зустрів його Афіноґен, — этим, наверное, займетесь вы.

Він і досі гортав ту саму папку про покражу двадцяти листів оцинкованої бляхи.

— З мене такий юрист, як....

— А вы с Иваненко, Иваненко. Он все хитрости на этот счет знает, — заохотив його Афіноґен.

Максим узяв з-перед нього папку і став читати. Свідки давали дуже плутані показання, навряд чи в цій справі можна було знайти кінець ниточки, але бляху німці відпустили для ремонту цукрового заводу й вимагали старанного розслідування.

І вони-таки не забарилися нагадати про це. Його викликав до себе в комендатуру якийсь лейтенант Газе. Максим перейшов через дорогу. Вартовий не спинив молодого офіцера української поліції. Газе виявився тим самим, хто командував бити його: «Макс!.. Макс!..»

Не було сумніву в тому, що лейтенант упізнав свого колишнього в'язня, і Максимові здавалося дуже образливим стояти перед ним наввипинки й вислуховувати настанови щодо ведення справи.

— А що вас так непокоїть, гер лейтенант? — не встояв Максим.

Той лаконічно відповів:

— Саботажники.

Він трохи знав українську мову, послуговувався й Максим своїми знаннями, і вони обходились без перекладача.

Максим ішов од нього з неприємним почуттям. Цей лейтенант, він помітив, поводився дуже вільно як для своїх погонів. Здебільшого в такі погони люблять наряджатися працівники служби державної безпеки СД, згадав Максим розповіді Олега Поповича. Це треба запам'ятати й придивлятися до всіх, хто найчастіше спілкується з лейтенантом Газе, — просто так, на всяк випадок, знову подумав Максим. Іде боротьба за Україну, страшна й напружена боротьба, на словах усі — її друзі, і доводиться знати, хто чого вартий, бо в кінцевому рахунку важать-таки не слова, а вчинки й факти.

Цілий день думаючи про це, Максим увечері знову завівся з Антоном.

— Як ти такий ідейний, — сказав він йому, — то що ти зробив для України?

Вони з Оленкою сиділи на лавці між бузком і призьбою, Антін же собі виніс із хати триногого дзиґлика. Малий Антось у пофарбованих бузиною довгих полотняних штанцях на одній підтяжці мостився біля тітки, прядучи вухами.

— Що ти мені все, дискать, Україна та Україна! — добродушно завважив Антін. — Як буде Росія, то буде й твоя Україна. І скажу вам більше: як це буде Росії, то не буде й України.

Антось нахилився над Оленчиним вухом і спитав так, що й усі почули:

— Тьо, а шо воно — «Вкраїна»?

— Там, де ти живеш, — одповіла дівчина.

— Хо-ота?

— Нє.

— Сі-іни?

— Ніт не сіни! — відмахнулась Оленка, і Антось, не одержавши відповіді, поліз пальцем у носеня.

Максим запитав Антона:

— А твоя?

Це безпосередньо стосувалося Антонових слів, але той не зразу второпав, що від нього хоче Максим.

— Не заїдайся, — блиснув він на нього скалкою з ока. — І моя. Хай буде моя.

— Тобі байдуже, чия вона?

— Чоловікові дай хліба, — промовив Антін. — А де його пекли — то, вобше й узагалі, не важно.

— Свій хліб по-своєму пахне, — заперечив Максим, але Ягола, певно, і на це мав окремішою думку.

Він сказав:

— Наших людей на Дальньому Востоці стіки? Знаєш? А чого вони туди помандюрилися, знаєш? Бо тут меньше платили, а там більше. Один казав, дискать, риба шукає, де глибше, а чоловік — де лучче. Ге ж?

— А чого ж ти не поїхав за довгим карбованцем?

— Бо міні й тутечки було добре.

— А я б своєї хати ніколи не пустилася, — вставила й Оленка слово й почервоніла, бо до неї не апелювалось.

— Ви там усі? — гукнула з порога Паша. Вже давно смеркло й нічого не було видно. — Ідіть їсти.

Антін устав і кивнув Максимові:

— Ходьом попоїмо, чого німець послав.

Стару приказку він обернув на повий лад і засміявся, але Максим відмовився:

— Я вдома вечеряв.

— Ходьом! — потягла його й Оленка, малий же Антось почав смикати за рукав:

— Ходьомте, дьо-одьку, ходьомте!

— Хоч посидиш із нами, — сказав Ягола. — Там у сулії ше є? — спитав він у темряву.

Паша відповіла:

— Та є-e. Ідіть, Максиме, до хати.

Максим знехотя впав і поплентав зі всіма. Їли пісний борщ із квасолею, на другу страву Паша вивернула з макітри гарячу, як вогонь, мамалигу. Антось хапнув і впікся:

— A-а! Гарьо-оче!

— Студи, дуроче, під носом вітер є! — відповіла Паша й Максим блимнув на неї. Так само завжди казала його мати, коли вони з Марією нетерпляче встромляли ложки в страву.

Антін поналивав чарки каламутної смердючої буряківки:

— Поїхали!

Жіноцтво тільки пригубило, Максим же з Антоном вихилили до дна. Тепер і мамалига здавалася смачною, але Антось почав коверзувати:

— Впйо-оть без олії...

— А ти осісьо