Читати книгу - "Яр"

— Оленко, — сказав я, і дівчина підвела вгору своє ніжне, з маленькою ямочкою посередині, підборіддя. — Нехай між нами все буде по-колишньому. Після України я люблю найдужче тебе.

Вона знову зітхнула, і я невдоволепо змовк. Вийшло надто пишно, неначе хтось моїм голосом прочитав гасло. Це було не зовсім те, що я хотів сказати, але слова десь погубилися, і всьому причиною стала та сама трагічна умовність і неосяжна влада речей і понять, які заполонили наше життя.

Максимів стіл стояв навпроти Афіноґенового, і між ними лишився тільки неширокий прохід до вікна. Максим волів би сидіти сам, але начальник української поліції сказав ще першого дня:

— Нам же, Максим Архипович, придется один с другим совещаться.

І хлопець мусив дати згоду:

— Звичайно...

Хоча не мав ніякісінької уяви про те, у чому полягатиме, власне, його робота й що він зможе порадити своєму шефові.

З того ж таки першого дня для нього постала проблема: як називати його — паном Афіноґеном, як досі? Трохи не пасувало для службового вжитку. А «пан начальник» дратувало, підкреслюючи залежність. Максим тільки тепер довідався про начальникове «по-батькові»: Афіноґен Онуфрійович Горобцов. Але свого прізвища той сам недолюблював і навіть соромився: воно було значно молодше за власника, Афіноґен доточив собі «ов», коли це слало модою. Отже, не пасувало ні Афіноґен Онуфрійович, ні пан Горобцов. І Максим вирішив називати його так, як і решта службовців поліції: шефом, скоротивши величання «пан», що його неодмінно додавали нижчі чини.

Афіноґен же й далі називав Максима на ім'я та по-батькові.

Робота виявилася теж не такою, як її собі уявляв Максим. Українській поліції в Ярі німці доручили кримінальні справи та охорону порядку в місті й районі. На деяких же менш важливих об'єктах рядові несли варту разом із німцями з комендатури — на мосту, на станції та цукровому заводі.

Максим сидів і знічев'я дивився на криві кавалерійські ноги Афіноґена, які виглядали з-під столу. Щойно слідчий Іваненко приніс нову справу про покражу двадцяти листів оцинкованої бляхи з цукрового заводу, і начальник поліції гортав дрібно списані аркуші допитів, роблячи на них позначки червоним олівцем. Надивившись на нього досхочу, Максим устав і попростував до дверей.

Він вирішив одвідати Поповича. Відколи почав працювати тут, ще жодного разу не ходив до нього.

Кабінет Олега був на другій половині приміщення, і Максим спершу поминув кімнату пані Ганни, годі приймальню голови управи й тільки в кінці довгого коридору ввійшов у двері Поповича.

— Драстуйте, пане заступнику бургомістра, — всміхнувся Максим і став посеред кімнати, здивований виразом Олегового обличчя. — Ви, здається, незадоволені мною?

— Драстуй, — відповів Олег, але було видно, що він чимось-таки стурбований. — Сідай, коли прийшов...

Максим подивився, де б сісти. На обох стільцях, призначених для відвідувачів, горопудилися папери. Він узяв папки з одного стільця, поклав їх на підвіконня й сів.

— Як працюється? — спитав Олег байдужим голосом, і Максим знову подививсь на нього. Що сталося й чому він дметься? Може, в них із Марією щось?.. Хлопцеві були неприємні ці їхні стосунки, але на речі доводилося дивитися реально.

— Та так... — ухильно відповів Максим. — Ще ніяк. Афіноґен усе робить сам і мене не переобтяжує.

— Що чути з... лісу?

Максим зітхнув:

— Комендант прочісував ліс позавчора. Позбирав своїх із усього району, наших було душ із двадцять, не більше..

— І знайшли когось?

— Лише дві свіжі могилки... Слухайте, Олегу, що у вас трапилося?

— У мене?

— Ви якийсь дивний... Може, знову когось...

— Поки що нічого не чути, — відповів Олег і подивився через Максимову голову у вікно.

— Мені так здалося.

— Можливо, — проказав Олег. — Можливо. У Ганни Базилевич знову неприємності.

Максим не питав нічого про Ганну. Йому з нею було значно простіше, ніж тепер, і він уникав думати про це.

— Розпитували її в комендатурі про нашого колишнього начальника поліції Карпа Мороза.

— А до чого тут Карпо Мороз?

— Не знаю, — по паузі відповів Олег. — Франц Енґель цікавився. Вони ж в одному будинку мешкали.

Він запалив сигарету. Кімнату виповнив чадний паперовий дим.

— Того Мороза, може, вже й кістки десь перетліли, — сказав Максим.

— Він був знайомий з Багазієм.

— Це хто?

— Забув? Голова самочинної київської управи.

Максим пригадав, але це його чомусь ніскільки не схвилювало.

— Чуєш, Нетреба, — раптом, помулявшись, обізвався Попович. — Ти більше до мене сюди не приходь.

— Ч-чому?

Максим од несподіванки затнувся.

— Та так. Не приходь і годі. Краще бачитимемося в тебе чи в мене, а сюди... не приходь.

Максим сумно похитав головою, але змовчав. Олег починає законспіровуватись, майнуло йому. Хіба це на випадок чого допоможе? Усім добре відомо, що ми знайомі й часто буваємо один в одного. І перший — той-таки Афіноґен знає. Максим сказав про Афіноґена, та Попович заперечив:

— Одне діло знати, інше — бачити. Тут проста хитрість логіки мислення, Вразумєл?

Максим безнадійно махнув рукою. Олег знову вжив отого слова, яке полюбляв колись уставляти де треба й де ні, і це нагадало хлопцеві їхні давні дискусії.

— Про конспірацію люди дбають заздалегідь.