Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Одного дня рада Сірка із регіментарями Січі була довгенькою і дуже притаєною, намічені на ній походи були докладно обмізковані, передбачливо вияснені, а втрати козацтва в них об'являлися карально-злочинними! Недарма Сірко, як вияснилося, таємно посилав ловчих дознавачів на навколишні стежі. Вже наступного дня ними було приведено в курінь кошового близько двох десятків лазутчиків, а намагалися пробратися вони, як самі зізналися, і до воєводи Ромодановського, і до воєводи Любомирського, і до тайшів ойротських та мурз ногайських, і до головного отамана Дону та до хана.

Виловлені відкрили очі і Сіркові, і судді Суховієві, і старшині на те, що творилося в Коші збіглими і сусідами сановними. Дехто з них, за рішенням суду і вироком, був битий козаками палочно на смерть коло судових стовпів, інші були виряджені з Коша «куди очі покажуть», а посли — відпроваджені вартою геть «в запомежжя»... І життя в Січі по цьому ввійшло у трудовий хід і плин.

— Оце кошовий! Оце батько! — говорили між собою рядові і курінні про Сірка.— Швидко ж йому вдалося вивести крамолу, що отак розвелася у нас! І то ж ніби знічев'я усправедливив усіх, і в'язенням у линвах привів шпиків до стовпів розправи! Диво, та й годі!.. Онисько Чобіт, кажуть, який прибився в Січ із конотопської різанини, йому в тому допоміг. Ось тобі й Плескач!

Якось під вечір гурти козаків, що томилися по цілоденній праці та розвалено кпили з когось, помітили Сірка, який довго ходив наодинці попід горбом на відшибі. Зауважили, як він врешті, ніби щось побачивши, направився до одного гурту на взбіччі.

— Бог у запомогу вам, козаки! — привітав він юрбу цікавих, що схилялися над двома гравцями в шахи.— За які зиски морочитеся отак дотемна?

— Я за його сергу, а він — за мого коня,— неквапом пояснив згодом один із гравців, морочливо втупившись у шахівницю і навіть не глянувши на пришельця.

— Вмерти в ризикові нікому із вас не багнеться? — спитав Сірко, викрешуючи вогню до вигаслої люльки на трут.— Потреба велика є,— подивився він на появу місяця в небі, розпихкавши нарешті люльку.

— А-а-а, одного треба чи більше? — зробивши хід на дошці вежею, підняв голову до кошового старший із гравців, що мав таку ж сергу у вусі, як і Сірко.

— Поки що одного,— видивлявся отаман на місяць, ніби й уваги не звертаючи на присутніх.

— Знайдеться, пане кошовий, таких, думаю, немало,— дивлячись на дошку, машинально набивав люльку сергоносий тютюном із кисета.— Але я, отамане чесний, між них, як твоя ласка, хотів би бути першим,— розправив він сивуватий вус підбадьорливо, не перестаючи пасти шахівницю очима.

— А... не...— переглянувся через юрбу Сірко і також подивився на дошку.— Все ж може статися.

— Та від долі куди ж втечеш, отамане? Спробую, як дозволиш. Думаю, ні! Досвід маю, бо пробував трохи, коли був із покійниками Стасенками ще. Думаю, ні,— повторив він згодом.— Я і за дітьми, і за покійницею Ликерією, великомученицею, спаленими ордою, вже знудьгувався. Спробую, то, може, ще й добро якесь вчиню. І з ними, сердешними, врешті зустрінуся там,— тикнув він вказівним пальцем у землю і, попахкавши люлькою, знову морочливо нахилився, втупивши очі в гру.

— І по-татарськи балакаєш?

— Ой, не в час ти, отамане, появився,— роздратовано зауважив той і змовк.— Краще за поганого ординця,— обізвався згодом,— бо ж був у Тугай-бея і Карача три роки пастухом, поки ти нас викупив.

— А як величаєшся і пишешся, коли б я шукав тебе?

— Та як тобі до ласки, то Платоном Ключем писався, а тут ідолові скриби вписали мене в компут, переінакшивши, Потапом Ключкою. З Менського куреня я! Чернігів чани там, вважай, усі.

— Чекай, мо' невбарі покличу,— поважно сказав Сірко, готуючись відходити.

— Пішим чи кінним маю бути? Казав же, що тебе невчасно принесло, то, може, й не виграю тепер коня,— затягнувся він люлькою.

— Коня матимеш, пане Платоне чи Потапе! А за згоду радо дякую тобі і прошу пробачення, що заважав грі,— пішов Сірко врешті.

— Коли Потап тобі, пане кошовий, чимось не підійде, то май мене на увазі,— гукнув услід Сіркові хтось із гурту.— Я — Гурій, із того ж Менського куреня. В Тахтамиш-аги я пробув аж п'ятнадцять літ і мармизою на ординця змахую.

— Дякую! Гаразд! Буду мати і тебе в запасі,— кинув Сірко із віддалі.

«Так і вчиню,— вирішував він, бредучи січовищем,— може, без бою верну і хана додому, лишивши Виговського без підмоги, і змушу наказного гетьмана до престижного відступу і відсторонення по покону, тому що Юрась не потребує його опікунства, тим паче такого! Чого захотів, люциперове сім'я,— знову віддати люд наш і землю нашу у лядське ярмо! Чи ми затим он скільки крові пролили, щоб знову впрягатися у панські шори? Народ наш тоді лиш здобуде справжню волю, коли позбудеться будь-якого спаю, в тім числі й федерального».

Вибравшись на крутосхил яру, Сірко зауважив у небі на рідкість великого і яскравого місяця, а над