Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Ти мене любиш?

— Ксеню!..

Вона сміялася, коли я цілував її коси, очі, уста.

— Не будемо спати, — сказав я.

— Нітрішечки не хочеться спати, — відповіла вона.

— Виберемося на віз із сіном, сядемо, а ніч йтиме і йтиме мимо.

— Ходи…

— Знаєш, — сказав я на возі, — від батькового вина поболює голова. Та байдуже. Ти чуєш, як мимо іде ніч?

— А вона нас чує?

— Мабуть. Вона прислухається до всього живого. Усе, Дружано, серед ночі. Земля серед ночі, місяць, зорі…

— А сонце?

– І сонце.

– І ти мене захистив серед ночі, тоді… в зливу.

— Якби не було ночі, я не заблудився б і не стрів тебе.

– І все вночі росте, правда? Діти ростуть уві сні. Їм сниться, що вони літають.

— А вдень усе розквітає. Я побачив тебе вдень. Це було на Спаса. Ти гримнула на мене: "Не займай!"

— Мені було страшно. Я забігла до лісу — і злякалася ще більше. Може, я почала думати про тебе через той страх.

— Ти сподівалася, що я тебе знайду?

— Не була впевнена. Але я тебе довго чекала б.

— Я стеріг товар, — розповідав Сергій Верешко. — Привиділося, що на возі хтось сидить. Що за диявольська морока! Стежечкою між воринням підкрадаюся до воза — тихо. Коли заблагословилося на день, іду ще раз, бо щось муляє…

— Підозрівав, що Юр з Федорою занічкували? — захихикав ватаг.

— Я ближче — таки хтось спить на сіні. Видряпався і взявся за голову: яка дівчина!.. А цей розпростерся під кожушком, — показав на мене Верешко, — вкрив кресанею дівочі ноженята в полірованих, капсулами побитих постолятах, та не дівчини тримається, а карабіна… Дезертир нещасний! Я тоді — в курінь, а решту ви бачили.

— Але ж утекла! — весело кинув ватаг.

— Потому, — зауважив Сергій. — Вона встала, Оксен ворухнув плечем, притиснув карабіняку до грудей і розплився в осміху. Дівчина собі розсміялася. Вдихнула повітря на повні груди, довкруж роздивилася — і скидом гори до поточини.

— Втекла!

— Ми тебе й розтермосили. Шкода-бо! А Чигрин надбігає, каже: "Відьма!" Ясна річ, коли втікає. Чередівниця.

Треба подивитися за пазуху, чи носить хрестика. Оксен розсердився, гадаємо — зачарувала парубка, не можна пускати в ліс, бо залоскочуть русалки. І бачите — лютує досі. Подякуй, що принесли в курінь та оговтали. Та й відьму привели. Але, виходить, вона не відьма, має хрестика, я сам бачив…

Вони масно всміхалися, в очах скакали бісики.

— Ну, хлопці, — перервав регіт Кошута, — а тепер… Розгорнувши черес, поклав на столик пачку асигнацій.

Посипалися срібняки з гаманців і порохівниць дезертирів.

— Хто поїде до Яловичори? — запитав ватаг. — А ні, не скопом. Чигрин поїде, купиш, Васильку, сливовиці, ковбаски, молодому — нову ношу під зріст. Ти, Ксеню, і ти, наречена, робіть собі, що серцю миле, а ви, хлопці, лагодити курені; хто знає, може, й серед зими комусь придадуться.

Я сидів на камені і думав, що найщасливіший у всьому світі. Все мені зичило доброї долі: і потік, що веселим лоскотом наповнював рівчак, і темний праліс, розбуджений хоралами щебетух, і вітер, що нараз зав’ється між скелями, ніби чекає, коли мені надоскучиться і я піду, щоб вільно йому припасти до Коломиї з цілющою водою, і сонце.

Сонце було виразне і яскраве. Купини дерев раз коло разу сікли світлові запони, а по запонах вгору здіймалися звинені, переплетені стяги імли і зблискувала ніжними тонами веселка. Там, де веселка торкалася води, сиділа Дружана. Вона мене не виділа, а я чогось не наважувався туди ступити, мені здавалося, що я можу увійти в той рай тоді, коли мене покличуть. А вона мене не бачила і не кликала, хоч ніби відчувала мою присутність, бо неквапом, безпечно заплітала коси, тоді взялася перенизувати намисто. Нема такої сили, щоб нас розлучила, думав я собі. Нема!

Потому Дружана вийшла на скид, і ми, щокроку цілуючись, рушили до ватагового куреня. Кошута нас виглядав. Я завважив, як він, протерши скельця окулярів, злодійкувато шмигнув за ріжок і, зібравшися з духом, вийшов назустріч величавий, як єпископ.

— Щасти вам Господи! — сказав урочисто.

— Дай Боже щастя! — відповіли ми з Дружаною, і Дружана поцілувала старому руку.

Ватаг аж спітнів од задоволення. Чмокнув Дружану в щоку і запросив нас до куреня. Очі його потепліли й затуманилися. Він поставив на стіл пляшку вина, вийняв з потаємного схову в чересі персні.

— Живіть, діти, в злагоді. Любіться. — Торкнувся перснів устами, настромив Дружані на палець. — Хай вам Бог пошле багато синів, Ксеню. — Перстень придався мені лиш на мізинець.

Вино ми пили з витворного старосвітського кухля. Опісля Юр дбайливо загорнув його в хустку й поклав до тайстри. За переказами, це дарунок від Довбуша; Кошути були першими поселенцями в Розлучі, якось завітавши на цей бік Черемошу, ватажок опришків на знак вдячності за гостинність залишив господарям срібний кухоль.

— Чия ж ти будеш, дівчино? — звернувся Кошута до Дружани.

— Дочка Миколи Стадника з Красного Долу.

– Її батько розповідав, що ви колись товаришували, — додав я.

— То гарний чоловік. Ви підшукалися, діти, ніби помислено. За старожитнім звичаєм треба розіграти сцену, як молодий вирушає в діл по наречену…

— Дозвольте без церемоній, — попрохав я. Кошута завагався, та мене виручив Василь Чигрин, який саме вернувся з бесагами дарунків. Вибачившись перед Дружаною, викликав нас з ватагом надвір.

— Новини, стариня. Австріяки відступають у Румунію. Через тиждень у горах будуть росіяни.

— Новий цезар — по-новому штани латай… Якось-то буде. Мовчіть, братці. Маємо свято. Справимо весілля, як би це сказати: між фронтами.

— Австріяки грабують.

– Іди, — махнув на Василя Кошута. — Не треба про це, кат бери! Ну, чого дивишся?

— Краснодільський ватаг зігнав товар на шлях — все завернули в Румунію.

— Куца година! — Кошута почухав потилицю. — І дав я вам землю, над якою ви не трудились, і міста, яких ви не будували, і ви живете в них; з виноградних садів, котрих ви не садили, ви їсте плоди…

Він запалив люльку, побагровів, одкашлюючись, і мовчки махнув кулаком, мовляв, геть з очей, вражі сини.

Під куренем хлопці накрили столи обрусами, розставили довбані миски з закусками, пляшки з горілкою. Чигрин настроїв скрипку, Верешко продув сопілку, Федора з Данилкою принесли хтозна-коли й де випечений медівник, утиканий глицею і борівками. Ватага, окрім Василя Чигрина, жадна була повеселитися. Нагода дозволяла кинути сороміцький жарт, зблизька зазирнути молодій у вічі, випощено зітхаючи, лапнути за кругле плече молодицю.

Юр виніс цимбали. Розсілися