Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

— Так, так! — крикнули двадцять голосів. — Хай живе герцог д’Алансон! Хай живе король Карл!

— Я не король над гугенотами, — сказав Франсуа, бліднучи від гніву, і потім, скоса скинувши оком на Карла, додав:

— І сподіваюсь, ніколи ним не буду.

— Однаково! — сказав Карл. — Знайте, Генріх, що я вважаю все це за дивну річ.

— Сір, — сказав король Наварський твердо, — можна подумати, прости боже, що мене взято на допит?

— А коли б я сказав, що допитую вас, що б відповіли ви?

— Що я такий самий король, як і ви, сір, — гордо сказав Генріх, — бо королівський сан дає не корона, а походження; я відповідатиму братові моєму і другові і ніколи не відповім судді.

— Я хотів би дізнатись раз назавжди, — пробурчав Карл, — чого маю держатись.

— Приведіть Пана де Муї, — сказав д’Алансон, — і ви дізнаєтесь. Пана де Муї мусили взяти.

— Є серед узятих пан де Муї? — спитав король.

Генріх на хвилину відчув неспокій і ззирнувся з Маргаритою, але хвилина ця була дуже коротка.

Ніхто не відповів.

— Пана де Муї немає серед арештованих, — сказав пан де Нансей, — дехто з наших людей думає, що бачив його, але ніхто не певен у цьому.

Д’Алансон пробурчав прокльон.

— А! — сказала Маргарита, показуючи на Ла Моля і Коконна, які чули весь діалог і на здогадливість яких вона покладалась. — Сір, ось двоє дворян пана д’Алансона, спитайте їх, вони скажуть.

Герцог відчув удар.

— Я звелів заарештувати їх саме для того, щоб довести, що вони не належать до моїх близьких, — сказав герцог.

Король глянув на друзів і здригнувся, побачивши Ла Моля.

— О, знову цей провансалець! — сказав він.

Коконна спритно вклонився.

— Що ви робили, коли вас заарештували? — сказав король.

— Ми пригадували воєнні й любовні пригоди.

— З кіньми! Озброєні до зубів! Готові до втечі!

— Ні, сір, — сказав Коконна, — ваша величність неправильно поінформовані. Ми спочивали під тінню бука... sub tegmine fagi[125].

— А, ви спочивали під тінню бука?

— І ми могли б утекти, коли б думали, що накликали чимсь на себе гнів вашої величності. Панове, здаюся на ваше слово честі солдата, — сказав Коконна, звертаючись до легких кіннотників, — як ви гадаєте, коли б ми хотіли, могли б ми втекти?

— Це правда, — сказав лейтенант, — панове ці не зробили й руху, щоб тікати.

— Бо їх коні були далеко, — сказав герцог д’Алансон.

— Уклінно прохаю вибачення у монсеньйора, — сказав Коконна, — але я сидів на своєму верхи, а друг мій граф Лерак де Ла Моль тримав свого за узду.

— Правда це, панове? — сказав король.

— Правда, сір, — відповів лейтенант, — пан де Коконна, побачивши нас, навіть зліз з свого коня.

Коконна удавано засміявся, що мало означати: „ви самі бачите, сір!“

— Але підручні коні, мули, в’юки, якими їх навантажено? — спитав Франсуа.

— Ну, що ж, — сказав Коконна, — хіба ми конюшенні слуги? Звеліть знайти конюха, що доглядав їх.

— Його нема, — сказав розлютовано герцог.

— То, значить, він злякався і втік, — відповів Коконна, — від простолюдина не можна вимагати витриманості дворянина.

— Завжди та сама система, — сказав д’Алансон, скрипнувши зубами. — На моє щастя, сір, я попередив вас, що ці панове вже кілька днів не на службі у мене.

— Я! — сказав Коконна. — Щоб я мав нещастя не служити у вашої високості?..

— Ах, чорт візьми, пане, ви це знаєте краще, ніж хто інший, бо ви заявили про свою відставку досить грубим листом, який я, хвалити бога, приховав і, на щастя, маю при собі.

— О, — сказав Коконна, — я сподівався, що ваша високість пробачили мені листа, написаного під першим враженням лихої звістки. Я довідався тоді, що ваша високість хотіли задавити в луврських коридорах мого друга Ла Моля.

— Ну, — перервав король, — що він там каже?

— Я гадав, що ваша високість були самі, — простодушно вів далі Коконна. — Але потім довідався, що троє інших осіб...

— Годі! — сказав Карл. — Ми досить поінформовані. Генріх, — звернувся він до короля Наварського, — даєте слово не тікати?

— Даю слово вашій величності, сір.

— Верніться в Париж з паном де Нансеєм і залишіться під арештом у себе в кімнаті. А ви, панове, — звернувсь він до двох дворян, — віддайте свої шпаги.

Ла Моль глянув на Маргариту. Вона усміхнулась.

Ла Моль зараз же віддав шпагу капітанові, що був найближче до нього.

Коконна зробив те саме.

— А пан де Муї, знайшли його? — спитав король.

— Ні, сір, — сказав пан де Нансей, — або його не було в лісі, або він утік.

— Тим гірше, — сказав король. — Вертаймось. Мене морозить, в очах темніє.

— Це, напевне, від гніву, сір, — сказав Франсуа.

— Так, можливо. В очах усе крутиться. Де арештовані? Я їх не бачу. Чи вже ніч? О, зжальтесь! Горю!.. До мене! До мене!

І бідолашний король, упустивши повід свого коня, простигши руки, упав назад на руки придворних, на ляканих цим другим припадком.

Франсуа, стоячи осторонь, утирав піт з лоба; він один знав причину недуги свого брата.

З другого боку король Наварський, уже під сторожею пана де Нансея, дивився на цю сцену з чимраз більшим подивом.

— Так! — мурмотів він з тією дивовижною інтуїцією, яка часом перетворювала його в людину, сказати б натхненну. — Чи не щастя моє, що мені не дали втекти?

Він глянув на Маргариту, що переводила свої великі, розширені від несподіванки очі з нього на короля і з короля на нього.

На цей раз король був непритомний. Звеліли принести ноші і поклали на них короля. Вкрили плащем, що його один із рицарів зняв із себе, і похід потихеньку рушив до Парижа, звідки ранком виїхали бадьорі змовники і веселий король, і куди тепер вертався вмираючий король, оточений арештованими бунтівниками.

Маргарита, що під час усіх цих подій не втратила ні волі фізичної, ні волі