Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Скільки нас сьогодні? — поцікавився Саша, полічивши прибори.

— Двоє відсутні, — пояснив Ігор.

— Я думав, бідняку достатньо одного місця.

— Того року з нами були Борис і Лев.

— Вони там, де мають бути, — відповів Саша. — Якщо вони не винуваті — їх відпустять.

— Може, прочитаємо молитву? — втрутилась Ірина.

— Ці дві тарілки треба забрати.

— Але, Сашо, ця для Бориса і Лева! — наполягла Ірина. — Така вже традиція щодо відсутніх. Щоб вони повернулися до нас. Не думаю, що там, де вони тепер, можна відзначати Седер.

— Ви впертіші за віслюків чи дійсно дурні? Ми не маємо права збиратися цього вечора! Ці середньовічні практики заборонені! Ця маца заборонена! До всього, ви ще й солідарні з контрреволюціонерами!

— Можеш пояснити нам, за що їх арештували, їх обох? — спитав Ігор. — Педіатр та вчитель музики! Які такі страшні злочини вони скоїли? А сотні інших, безпідставно зниклих?

— Думаєш, я прийшов ризикувати власною шкурою і життям моєї дружини зі зграйкою печерних фанатиків, щоб вислуховувати тут повчання?

— Навіщо ти нас ображаєш, Сашо? Я знаю, чим ти займаєшся в міністерстві, і тут нема чим пишатися.

— Я працюю на благо батьківщини та тріумфу революції!

— Благаю, діти, прочитаймо молитву, — тремтливим голосом наполягала Ірина.

— Сховай ці дві тарілки, мамо.

— Та ти здурів!

— Борис зізнався. Його засудили!

— Це неможливо! Він же лікар! — кричав Ігор. — Він нічим, крім своєї роботи, не цікавився.

— Він винен. І Лев також!

— Забирайся з мого дому, негайно! — лютувала Ірина, підвівшись. — Мені соромно за такого сина! Щезни! Я більше ніколи не хочу тебе бачити! Гетьте!

Саша підвівся. Кивнув Анні, вона пішла слідом. Допоміг їй вдягти парку, а поверх шаль. Одягнувся сам і вийшов не обертаючись. Усі почули, як зачинилися двері.

— Зачитаймо Агаду[199], діти мої, — сказала Ірина. — Та помолімося за нашу родину.

2

Лікарня Тарновського доброю репутацією не славилася. Не лише через те, що тут примусово оздоровлювали повій — у лиховісному корпусі венеричних захворювань, а міліція тягала на нічний стаціонар волоцюг, хирних старців і підібраних на ленінградських вулицях п’яниць, але й через збудований тут здоровезний морг, здатний на п’ять-шість місяців прихистити тіла тих, кого неможливо закопати в заледенілу землю. Вона дійсно не видавалась гостинною — з усіма цими дерев’яними бараками ще тридцятих років, відкритими для протягів, оснащеними пічками, труби яких тяглися черепицею, відповідно, не могли підтримувати температуру, вищу від п’ятнадцяти градусів. Саме про неї ширилися найгірші чутки, хоча смертність тут не перевищувала показники інших лікарень міста. Була там ще свіженька триповерхова бетонна будівля, іменована Палацом, екстер’єр якого завдяки віконним ґраткам скидався на в’язницю. У цьому корпусі для сановників і членів їхніх сімей можна було насолодитися привілейованим режимом: індивідуальні палати, централізоване опалення й окрема від усієї лікарні кухня. Коли решта корпусів мали конкретні медичні профілі, цей був загальним і лікували тут чільних членів Партії. Ті, хто тут працював, мали низку помітних переваг, зокрема можливість ситно пообідати. Ігор Маркіш почав здобувати спеціалізацію кардіолога. Війна завадила йому отримати диплом, проте виник брак таких медиків, і його направили сюди.

Арешт професора Етінгера[200] посіяв потрясіння серед персоналу. Четвірка чоловіків в уніформі МВС пов’язала його на виході з операційної та вивела, не давши навіть часу перевдягтися. Тиждень родина нічого не знала про його долю. Головний лікар, Лариса Горшкова, не проковтнула таку наживку. Вона зателефонувала до міністерства, сподіваючись почути пояснення. І дістала найгіршу з відповідей:

— Яків Етінгер за нашими відділами не значиться.

Делегація лікарів, яких приголомшила звістка про арешт професора за звинуваченням у смертях багатьох пацієнтів під час його зміни, звернулася до одного із секретарів райкому Партії, якого Етінгер колись урятував після гострого інфаркту. Колеги даремно запевняли, що йшлося про природні смерті, деякі з яких сталися три, ба навіть чотири роки тому, — з професора вже вибили зізнання в злочині. Справу передали до рук прокурора. А потім «Правда» роз’яснила, що йдеться про викриття змови «лікарів-шкідників». Затримали десятки й десятки медиків, тільки єврейського походження. Їх звинуватили, маючи підготовлені докази, у винищенні кількох керівників і плануванні помсти самому товаришу Сталіну. Планувався грандіозний процес. Цілих дві сторінки «Правди» були присвячені обуреній реакції закордонних діячів і членів співдружніх партій зі всього світу, які аплодували арешту групи цих злочинців-сіоністів.

У Ігоря саме була перерва, тому він пив гарячий чай, коли повідомили, що якась жінка терміново просить його до телефону. Він спустився на перший поверх. Медсестра з приймальні передала слухавку.

— Алло, я слухаю.

— Ви Ігор Маркіш? — спитав безликий голос, гугнявий і пронизливий.

— Що вам потрібно?

— Хочу попередити, що вас незабаром заарештують.

— Що? Що ви таке кажете?

— Завтра. У лікарні.

— За що?

— Ви лікар, єврей і колега професора Етінгера.

— Я нічого не скоїв.

— Як і решта. Але їх затримали. Далі їх засудять і розстріляють. Кому не пощастить — поїде в Сибір.

— Чому ви мене попереджаєте?

— Неважливо. У вас незначна фора. Будьте обережні. Тікайте через Ладозьке озеро.

— Я не можу покинути дружину з дітьми.

— Ваш розстріл їм сильно допоможе?

— Хто ви?

— Немає значення.

— Звідки мені знати, що це не пастка?

— Для вашого арешту МВС не доведеться вдаватися до хитрощів, йому не потрібний навіть привід. Якщо залишитесь, будете просто ідіотом! Подумайте про свою родину!

Зв’язок обірвався. Ігоря аж перекосило. Він тремтів. Підійшла медсестра.

— Якісь проблеми, докторе Маркіш? Я можу вам допомогти?

— Мене скоро заарештують!

Ігор впав на стільця й обхопив голову руками.

У телефонній кабіні вітебського вокзалу Саша розімкнув ліву руку, якою стискав ніс. Витяг ложечку, запхану глибоко до рота, розмотав шарф з мікрофону й повісив слухавку. Кілька разів глибоко вдихнув, на мить закляк, замислився. Витягнув хустинку, протер телефон. Поправив уніформу та вийшов із громадської кабіни. Роздивився хол. Він ненавидів модерн, ці розцвічені волюти, позолочені закрутисті торшери, фрески холодних відтінків. Він удав, що милується цим кітчевим декором й заскленим дахом із перекладинами в дусі Ейфелевої вежі, та пройшовся так по колу. Нічого незвичайного не привернуло його уваги. Буревій на вулиці посилився вдвічі.

У той час Ігор покинув Палац. На ньому був лише білий халат, тому він затремтів від холоду, опинившись надворі. Падав лапатий сніг. Ігор пройшовся територією лікарні, шукаючи дружину. Надія працювала акушером пологового будинку. Вона була в родовій палаті. Ігор кілька хвилин постеріг біля дверей. Ізсередини вихоплювався жіночий крик. Ще якийсь час він вичікував, вагався, як вчинити далі. Надію