Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Степан був впевнений, що це найкраще рішення. Над яким він думав кілька годин. Він та Катя були зайвими в палаті вченого. Нічим допомогти вони не могли. А от завадити — дуже легко.

Залишаючись на місці, вони могли принести набагато більше користі. Якнайменше — відвернути увагу охоронця, в гіршому випадку, Степан може вдарити поліціянта так, щоб той втратив свідомість. Хоча до цього, звичайно, не хотілося доводити.

— Мабуть, ти маєш рацію. Так буде краще, — погодився некромант. — Побажайте мені успіху, — зробивши глибокий вдих, Андрій промовив слова: — *Superiores invoco spiritus! Da mihi tempus, et ab oculis emissitiis protege me.

— Успіху… — почала Катя. А в наступну секунду Андрій вже зник. — Де це він? — такого вона не очікувала.

— Ш-ш-ш… — Степан нагадав, що треба поводитися тихіше. — Дивися, — він показав пальцем на коридор по іншу сторону залу очікування. Там, ледь помітно, відкривалися одні за іншими двері.

— Це Андрій? — придивившись, вона все ж змогла роздивитися те, на що вказував Степан.

— Він рухається швидше за нас. Перевіряє палати.

— Тобто, те саме він робив тоді, коли тримав нас за руки в палаті?

— Угу.

— Це дивно. Побувати по обидві сторони.

На це Степан нічого не відповів. Він прислухався до сопіння поліціянта і сподівався, що звук ніяк не зміниться.

Так, в очікуванні, переминаючись з ноги на ногу, вони простояли майже десять хвилин. Аж раптом, з однієї дальньої палати, пролунав несамовитий крик болю.

— Чорт, щось пішло не так, — Степан готувався вже бігти до Андрія, щоб витягати його з палати.

— Що нам робити? — як тільки Катя сказала ці слова, одні з дальніх дверей відчинилися, і показався Андрій, всього на мить, а вже в наступну секунду він знову зник.

Поліціянт одразу ж підхопився на ноги і побіг на звук, одразу за ним вибігла медсестра з кімнати для персоналу.

— Чорт, — детектив присів і притулився до стіни, одразу ж потягнувши за собою Катю. — Мовчи і не ворушися! — зараз він радів, що в коридорі було вимкнене верхнє освітлення, і вони мали змогу сховатися у тіні.

Щойно медсестра та поліціянт підбігли до дверей палати, в коридорі на кілька секунд з’явився Андрій, тримаючись за живіт.

— Виходь, швидко! — скомандував Степан і підштовхнув Катю до дверей.

— А як же… — їй не дали договорити.

— Хутко! Йди на сходи! — голос був злим.

Катя вирішила більше нічого не питати. Піднявшись, вона швидко вибігла і спустилася на міжповерховий проліт, очікуючи Степана та Андрія.

Сам же Степан підповз до дверей. Відчинивши їх, він завмер в очікуванні. Минула майже хвилина, перш ніж він відчув легенький подув вітру. В наступну мить, піднявшись на ноги, Степан зачинив двері, і побіг на сходи.

В цю саму мить з палати вибіг поліціянт з увімкненим ліхтариком, перевіряючи коридор. Йому не вистачило всього кількох секунд, щоб помітити, як зачиняються двері.

— Швидше, — пихтіла Катя, звертаючись до Степана, який з’явився на сходах. Їй доводилося підтримувати Андрія, який зненацька з’явився і звалився на неї.

— Допомагай, — детектив перекинув одну руку некроманта через шию. — Треба швидко, але обережно спуститися і дійти до палати.

— Що з ним? — вона так само перекинула руку через шию.

— Думаю, знесилений… Йдемо швидко і мовчки!

Обережно переставляючи ноги, вони спускалися сходами. Андрій намагався допомагати, але ноги погано слухалися, і він пропускав сходинки, мало не завалюючи своїх друзів.

Кілька хвилин пішло на те, щоб спуститися на свій поверх.

Відчинивши двері у відділення, Степан глибоко вдихнув. Він сподівався, що в залі очікування не буде поліціянтів, адже не знав, як пояснити те, що сталося з Андрієм і де вони щойно були.

На диванах сиділи двоє наглядачів з чашечками кави і дивилися одне на одного. Вони навіть не поворухнулися, коли з’явилася трійця.

— Швидко, рухаємося! — потягнув Степан Андрія, і Каті довелося встигати за ним.

— Ми що?..

— Так! Швидко відкривай двері, але не відпускай повністю Андрія!

Степан взяв на себе всю вагу друга, в той час як дівчина відчиняла, а потім і зачиняла двері в палату.

Не втрачаючи час, вони довели і всадили Андрія на його ліжко.

— Андрію, ти нас чуєш? — Степан опустився на коліна і намагався зазирнути в очі друга, хоч навколо і була темрява.

— Угу, — тихо відповів некромант.

— Що там сталося?

— Я… почав стирати йому пам'ять… — з задишкою відповідав Андрій. — І він вийшов із коми… коли я вишукував і випалював спогади… Схоже, це було дуже боляче для нього… Він отямився і закричав… Мене викинуло з його пам’яті… — він почав похитуватися, язик заплітався, Андрія вже хилило в сон.

— Андрію, не спи! — Степан різко смикнув друга за руку, щоб той протримався в свідомості ще трохи. — Ти зробив? Все затер?

— Так! Довелося випалювати останні спогади, уповільнивши час… Багато сил пішло на утримання двох замовлять одночасно…

— Потримайся ще хвилинку… — після чого Степан звернувся до Каті: — Зараз бігом вкладаємо його в ліжко, швидко знімаєш з нього футболку. Я стягну штани та шкарпетки. Після чого в нас буде, може, ще хвилина. Треба теж роздягнутися і лягти в ліжка, вдаючи, що ми спимо. Вони точно вирішать нас перевірити! Тож, як тільки відпустимо руки Андрія, рухаємося максимально швидко! Зрозуміла?

— Так! — коротко відповіла Катя.

— Тоді почали!

На те, щоб укласти Андрія, повісити речі на бильце ліжка, у них пішло не більше тридцяти секунд. Після чого, як ошпарені, почали стягувати з себе одежу, кидаючи її абияк на свої ліжка.

Степан впорався швидше і пірнув під ковдру. Катя зняла з себе речі майже так само швидко, як і детектив. Але їй ще довелося витягати з-під подушки нічну сорочку і вдягати її. І лише після цього вона опинилася під ковдрою.

Серце шалено калатало, подих збився. Вони намагалися якомога швидше повернути дихання до спокійного стану, аби не видати себе. У вухах стукало, тож вони не чули, чи стоїть хтось по іншу сторону дверей.