Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Це якийсь капець… — першою порушила тишу Катя. — Хто я така? Чому приїхала у ваше місто? Чим займаюся? Чи знала вас раніше?.. Він просто завалив мене питаннями. Так завжди проходять допити? — питання було адресоване Степанові.

— Так, — коротко відповів він. — Все для того, щоб дізнатися деталі і викрити брехню.

— Думаєш, він нас викрив? — трохи тривожно поцікавилася Катя.

— Я б сказав, що щось підозрює, — Степан згадував, як прискіпливо ставився до нього Руслан.

— Але ж ніхто з нас не пробовкався?! — Андрій чи то питав, чи то стверджував. — Ніхто ж не згадав про Натібріс, душі людей, наші не дуже зрозумілі «подорожі» в минуле та інші надзвичайні події?

На це питання Степан та Катя лише помотали головою.

— Думаю, йому повинно вистачити наших свідчень щодо Євсія, який вбивав людей завдяки своїм винаходам і лабораторним дослідженням, — висловив своє припущення Степан. — Хоча… Все ж є одна проблемка…

— Євсій… — після недовгої паузи здогадався Андрій.

— Так, Євсій!

— Що Євсій? — трохи не зрозуміла Катя. — Він же наче непритомний лежить у реанімації?! Чи ні? — вона намагалася згадати, чи хтось згадував про переведення вченого з реанімації в палату інтенсивної терапії.

— Він і досі в реанімації. Але рано чи пізно він повинен прийти до тями. І ось тоді наші свідчення будуть дуже сильно відрізнятися… — пояснив Степан.

— Треба щось з ним зробити… — Андрій почав обмірковувати можливі варіанти.

— Ти кажеш… — трохи шоковано запитала Катя, — …про вбивство? Тут, в лікарні? А навіщо ми його тоді взагалі рятували? Ні, я проти, це неправильно! — її почало трусити.

— Та заспокойся! Ніхто не каже про вбивство. Тим більше його охороняють поліціянти. Але треба знайти спосіб, щоб він не пробовкався про Натібріс, — заспокоїв її Андрій. — В кращому випадку його почнуть вважати божевільним…

— В гіршому випадку до нас буде купа додаткових питань, — продовжив думку Степан. — І говорячи про купу питань, я маю на увазі, що на найближчі пів року чи рік ви пропишетеся у Вінниці.

— Треба знайти спосіб, щоб він не згадував Натібріс. Але хто в своєму розумі прийме всю провину на себе? — з превеликим жалем Андрій розумів, що їх вибір врятувати людину зараз може обернутися проти них.

— Або зробити так, щоб він не знав Натібріс… — трохи невпевнено запропонував Степан.

— Ти кажеш про те, що я думаю? Пропонуєш стерти йому пам'ять? — Андрій сумнівався, чи таке взагалі можливо.

— Ти зупиняв чи сповільнював час при нашій першій зустрічі. Думаю стерти лише Натібріс, з його пам’яті, цілком можливо. А він, мабуть, пам’ятатиме, що був якийсь голос всередині нього. Може, навіть думатиме, що то був його голос… — Степан знизав плечима.

— Я такого не робив… Але, мабуть, це можливо.

— Тоді ще треба стерти і нас. Останні події, коли з’явилися ми. Бо розбіжності будуть колосальними, — запропонувала Катя.

— Можливо, я зможу це зробити… Але треба потрапити до нього в палату і необхідно трохи часу для правильного замовляння… — погодився з планом некромант.

— Думаю, вночі, коли всі сплять і коридорами ніхто не ходить, це зробити буде найпростіше, — в голові Степана вже зароджувався план дій.

Переглянувшись, всі кивнули, погоджуючись з тим, що це було найкраще рішення для розв’язання цієї неочікуваної проблеми.

Вечір минав, як завжди, до них на огляд зайшов черговий лікар, медсестра встановила крапельниці. І вже після дев’ятої години вечора їх не турбували. Лікарня потроху «засинала», вже після десятої вимкнули головне освітлення коридорів.

Але вони у своїй палаті не поспішали вимикати світло. Андрій вивчав свій блокнот і робив нові записи. Інколи він заплющував очі і ворушив губами.

Катя нафарбувала губи та підвела очі, на випадок, якщо доведеться відвертати увагу наглядачів. Степан же просто лежав, закинувши руки за голову, обмірковуючи все, що може піти не так, сподіваючись, що не доведеться битися з поліціянтами.

Опів на дванадцяту вони були готові. Степан став на підлогу в шкарпетках, вирішивши не вдягати взуття:

— Раджу йти босоніж, щоб нас не почули завчасно.

Неохоче Андрій та Катя погодилися. Підлога була прохолодна та брудна, і після такої прогулянки їм буде простіше викинути шкарпетки, аніж відіпрати їх.

Виглянувши в коридор, детектив нікого не побачив, тож пропустив друзів і зачинив за собою двері. Пройшовши кілька метрів до зали очікування, вони не побачили на місці поліціянтів.

— А де вони? — прошепотіла Катя, яка готувалася відвертати увагу наглядачів купою запитань та фліртом.

— Може, пішли по каву?! — Степан знизав плечима, але цього ніхто не побачив.

Дійшовши до сходів і піднявшись на кілька поверхів, вони опинилися перед входом у реанімаційне відділення. Обережно штовхнувши двері, вони прослизнули всередину.

Не дуже довгий коридор, вже через кілька метрів, переходив у велику залу очікування з кількома м’якими диванами та постом медсестри у дальньому куті.

Заглянувши за ріг, Степан побачив поліціянта, який спав, схрестивши руки сидячи на дивані. Побачивши все, що було потрібно, він повернувся до друзів:

— Там сидить один поліціянт. Думаю, вже дрімає, — пошепки повідомив він.

— То ходімо? — так само пошепки відповіла Катя і рушила вперед.

— Не треба квапитися, — виставивши руку вбік, Степан не дав дівчині пройти далі.

— Чого? Ти ж кажеш, що він спить?!

— Так, але поліціянти мають чутливий сон, особливо, коли на завданні, навіть на такому. Він прокинеться, якщо ми всі разом будемо ходити по відділенню.

— І що ти пропонуєш?

— Піде Андрій, сам, — Степан дивився в очі некроманту. — Ти використаєш своє замовляння уповільнення часу, яке використовував під час розмови з Катею в лікарні. На одну людину потрібно набагато менше сил витратити, аніж на трьох. Ти зможеш знайти потрібну палату і залишитися непоміченим. Ми ж будемо тут, на випадок, якщо поліціянт прокинеться і вирішить перевірити Євсія. Дамо тобі додатковий час, — закінчивши, він видихнув.