Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Захарій мав на вид сімдесят літ. Він завше ходив з простою тростиною: ледь обтесаною палицею, як отой лісник. Його довга сива борода мала кучері, від чого спадала вона подібно Посейдону в багатьох його скульптурах. Старець мав чимало проблем з опорно-руховою системою, спина в нього віднедавна стала регулярно боліти, та так, що він при ходьбі завжди хапався за бік. При розмові з Родіоном його ногу кілька разів прихоплювала судома, а при наступній зустрічі в такому ж нападі він розказував, як нещодавно в нього зав’язались судоми в шлунку, потім в серці… Не мав Захарій передиху від болю.

         Все ж, неможливо було заперечувати те, що ця людина є надзвичайно обізнаною. До нього приходили десятки людей, і кожен з них вважав його за емпірика (певно, за його феноменальну чутливість та велике, який тільки чудово знає теологію. Проте як вони помилялись! Захарій навчався у Києво-Могилянській академії, і молодістю мріяв стати поліматом. Справді, це була його ціль, якої він прагнув роками! За кумирів Захарій собі ставив зразу кількох особистостей: Ломоносова, Да Вінчі, Аристотеля, Бекона (себто бенедиктського ченця), Монтеня, про якого ми ще скажемо, і навіть Аквінського (не зовсім по його теоріям, а по тому нестримному бажанню раціонально довести існування Бога). Оцих людей, їхній спосіб життя і амбіції хотів цілком сконцентрувати в собі майбутній старець.

Лише по цьому можна певно сказати, що сумніватись в мудрості Захарія ніяк не можна. Так-от, подібно Монтеню, котрий писав свої «Досліди» на дозвіллі, не сприймаючи її як трактат з цільною темою, а як збірник актуальних в голові міркувань, став їх записувати і Захарій, тоді ще, в миру, Григорій.

         Воля випадку змусила змінити його цілі. Він тим був подібний до Родіона, що прийшов до релігії після того, як померла близька йому людина. Тоді він покинув академію, тим самим абсолютно розчарувавши батьків, і поступив у церковну семінарію. Всі наступні роки Захарій тільки збільшував свій авторитет в релігійному світі – проте це так і не звільнило його  від несамовитого жалю за померлим коханням. Поволі він став відомим, як старець – себто людиною, котра наперед знає все, що хоче сказати їй візитер. Старець забирає душу певної людини до себе, і тому багато хто дуже боїться їх, аби вони не побачили їхніх жахливих, негідних гріхів.

         Отже, Родіон Михайлович вже за місяць замовив білети на літак в Ізраїль. Це були останні його гроші, до того ж позичені, але він не міг не послухатись настанов старця, бо дійсно вірив, що в його словах і криється спасення.

         Переживши турбулентність в літаку – після якої малого Івана дуже нудило, і він трясся од страху аж до кінця польоту – вони ступили на Святу землю…

*  *  *

         …Родіон Михайлович прокинувся у великій задусі. На підйомі він провітрив келію, за що йому також подякував Сергій Аврамович. Той ранок виявився до того похмурим, що навіть цьому грузину було несила всміхнутись. Погорбившись задумано, вони водночас покинули келію й відправились на службу.

         То був понеділок, одинадцятого грудня, тобто ще за день до того, як в монастирі з’явився Віктор, та два дні після того, як його відвідав Андрій Прокопович з наглою вимогою, до виконання якого Родіон так і не взявся. Після приходу Андрія йому, все ж, стали снитись кошмари із жахливими о́бразами демонів у них. Не раз бувало, що Родіон серед ночі схопиться, та так, що серце його стане колотитись, як відбійний молоток.

         На утрені він намагався не склеїти очей, котрі наче налиті свинцем, все никнули додолу. В його руках також був свічник із довжелезною свічкою, маленьке полум’я якого ледь не підпалило бороду Родіона Михайловича.

         Послух він просидів так же, неймовірно знудившись. Звичайно, всі його міркування були напрямлені на хвилюючу зустріч із Андрієм. Чи не побачив їх хто біля клумби? Ось цього дуже боявся іконописець. Він не хотів, щоб хтось взагалі знав про існування тієї, якщо так можна сказати, людини.

         Але-от дуже хвилював Родіона деякий факт: зі вчорашнього дня на нього стали глядіти наче зі співчуттям, зі скорботою. Навіть намісник Даміан, до якого він одного разу звернувся, говорив з ним хоч і дуже чуйно, але надто лаконічно. Та найчастіше уникав його погляду, наче боявся цим образити Родіона Михайловича.

         Тоді ж він став міркувати, що його точно хто-небудь помітив в парі з тим негідником. Відповідно, як в очі не заглядали йому, так і він не дивився на інших, та й взагалі старався обходити будь-яку живу істоту на території монастиря. Таким чином, Родіон проводив час на самоті, знаходячи в цьому заспокоєння і полегшу. До того ж, віддавши ікону апостола Луки, в нього поки не залишалось роботи, й він просто прибирав свою майстерню.

         Проте на денному послуху, після Часів, до нього постукав зовсім новий гість. Родіон втомленим голосом, будучи оберненим спиною до дверей, дозволив увійти. І як тільки гість увійшов, в майстерні ще півхвилини витала символічна тиша. Враз почувся його голос:

         – Батьку, мені треба тобі дещо сказати.

         Родіон ошелешено обернувся, і побачив Івана. Та як же це дивно! – це було deja vu, тому що бачились вони востаннє теж в майстерні (тільки трошки іншій), і те ж саме, Родіон кинувся в обійми до сина, котрого не бачив всього лише тиждень… Але який тиждень! За ці дні його життя перемінилось; доля стала гратись з ним, немов із іграшкою, проте він так і не здався, не покинув по слабкості цей грішний, спотворений людиною світ.