Читати книгу - "Засліплення"

Платня за ці два види послуг надходила йому, тому що він був сторож. Час від часу він дозволяв дружині й дочці підробити дещицю в людей — прислуговуванням чи пранням. Так вони принаймні на власній шкурі могли відчути, як тяжко доводиться працювати батькові, що годує сім’ю. За столом, коли сідали їсти, він називав себе прихильником сімейного житія, вночі знущався з немолодої вже дружини. Своїм правом на тілесну покару він користався відразу, щойно повертався зі служби. Об дочку він чухав свої кулаки, порослі рудим волоссям, зі щирою любов’ю, жінкою він послуговувався для цього не так часто. Усі свої гроші Бенедикт залишав удома; вони лежали цілі-цілісінькі, перелічувати їх не треба було, бо коли одного разу вони трохи не вціліли, жінці з дочкою довелося ночувати на вулиці. Одне слово, він був щасливий.

На той час їсти варили в білій комірчині, яка правила й за кухню. Робота в Бенедикта Пфафа була стомлива, вона вимагала постійного напруження м’язів, готовности вдень і вночі, навіть уві сні, тож йому треба було їсти багато, а страви мали бути тривкі, старанно приготовані і вчасно подані на стіл. Щодо цього ніяких жартів він уже не визнавав, а коли дружина доводила його до кулаків, то сама була в цьому й винна, чого стосовно дочки він аж ніяк не міг сказати. З роками голод його зростав. Він вирішив, що для того, щоб наварити достатньо їжі, комірчина надто мала, й наказав перенести кухню до задньої кімнати. І наштовхнувся — як виняток — на опір. Але його воля була непохитна. Відтоді всі троє жили й спали в комірчині, де вистачало місця якраз для одного ліжка, а у великій кімнаті варили, їли, влаштовували побої, а також зрідка приймали колег, які тут, попри багатий стіл, почувались, однак, незатишно. Невдовзі після цієї переміни дружина померла, від перевтоми. За новою кухнею вона не встигала; варила жінка втричі більше, ніж колись, і з дня на день чимдалі марніла. Вигляд вона мала, як у старої баби, їй давали шістдесят із гаком. Мешканці будинку, які сторожа боялися й ненавиділи, в одному йому все ж таки співчували: те, що цей здоровий, квітучий чоловік мусив жити з такою старою жінкою, було, як на них, жорстокою несправедливістю. Насправді вона була на вісім років від нього молодша, й ніхто про це не знав. Іноді вона ставила варити так багато, що зовсім не встигала до його повернення. Нерідко він по цілих п’ять хвилин мусив чекати вечері. Зрештою терпець йому, одначе, вривався, і він заходжувався гамселити її, ще й уволю не наївшись. Померла жінка під його кулаками. Та вона сконала б із дня на день і сама. Убивцею він не був. На смертнім одрі — Бенедикт Пфаф улаштував його дружині у великій кімнаті — вона мала такий змарнілий вигляд, що сором було перед людьми, які приходили висловити співчуття.

Того дня, коли її поховали, настали його золоті часи. Тепер він обходився з дочкою як хотів, ще безцеремонніше, ніж доти. Перед тим, як іти на службу, він замикав її в задній кімнаті, щоб вона не могла думати ні про що, крім плити. Тож коли батько повертався додому, дівчина навіть була рада.

— Що поробляє наша арештантка? — гарчав він, крутячи ключа в замку.

Її бліде обличчя осявала широка усмішка, бо тепер вона могла вийти з дому по харчі на другий день. Йому це подобалося. Перед тим, як купувати, нехай сміється, так вона вибере краще м’ясо. Поганий шмат м’яса — це однаково що злочин. Якщо дочка ходила довше, ніж півгодини, він лютував від голоду й, коли вона поверталася, копав її ногами. Та позаяк від цього йому було ні холодно ні жарко, у ньому наростала злість через те, що вільний вечір починається так невдало. Коли вона плакала аж надто гірко, він знов добрішав, і його програма тривала як завжди. Він любив, щоб дочка поверталася вчасно. Від її півгодини він крав п’ять хвилин. Щойно вона виходила, він підводив годинника на п’ять хвилин уперед, клав його на ліжко в комірчині, сідав у новій кухні біля плити й принюхувався до страв, не кивнувши задля них і пальцем. Його величезні товсті вуха прислухалися до тендітної дівчачої ходи. Вона переступала поріг нечутно — від страху, що півгодини вже минуло, й ще від дверей кидала сповнений відчаю погляд на годинника. Іноді їй щастило прослизнути до ліжка, попри страх, який воно викликало в неї, і швидким, боязким рухом перевести годинника на кілька хвилин назад. Та здебільшого батько чув дівчину вже після першого кроку — надто гучно вона дихала — й перехоплював її на півдорозі, адже до ліжка кроків було рівно два.

Вона намагалася прошмигнути повз нього й заходжувалась поквапно й спритно поратися коло плити. Вона думала про худого, кволого продавця в кооперативній крамниці, який казав їй «цілую ручку» тихіше, ніж решті жінок, і уникав її несміливих поглядів. Щоб довше побути поблизу нього, вона непомітно пропускала жінок, які стояли в черзі позад неї. Він був чорнявий і одного разу, коли в крамниці більш нікого не було, подарував їй сигарету. Вона загорнула її в червоний цигарковий папір, на якому майже непомітними літерами написала день і годину, коли хлопець зробив подарунок, і носила цей осяйний згорточок у себе на тілі, на тому єдиному місці, яким ніколи не цікавився батько, — біля серця, під лівою груддю. Ударів рукою дівчина боялася дужче, ніж стусанів ногами: коли батько починав її бити, вона вперто лягала долілиць, тоді сигарета залишалася ціла; до решти місць кулаки його діставались, і серце її тремтіло під сигаретою. Якщо він понівечить її, вона накладе на себе руки. Тим часом та сигарета від її кохання вже давно обернулася на порох, тому що в довгі, цілоденні години свого ув’язнення дівчина видобувала, погладжувала й цілувала свій згорточок. Залишилася тільки пучка тютюну, від якого вона не розсипала ані пилиночки.

Коли батько їв, з рота в нього йшла пара. Його щелепи, які все жували й жували, були такі самі ненатлі, як і його руки. Вона стояла поруч, щоб швиденько знов досипати в його тарілку; її тарілка була порожня. «А раптом, — потерпала вона, — він спитає, чому я не їм?» Його слів дівчина жахалася ще дужче, ніж того, що він робив. Те, що батько казав, вона почала розуміти згодом, коли стала дорослішою, а те, що він робив,